Портрет роботи художника Зиновія Толкачова, 1949 рік Portrait by the artist Zinovii Tolkachov, 1949
1922 — 1996
Наум ТихийNaum Tykhyi
Український поет, прозаїк, перекладач Ukrainian poet, prose writer, translator
Портрет роботи художника Зиновія Толкачова, 1949 рік Portrait by the artist Zinovii Tolkachov, 1949
1922 — 1996
Український поет, прозаїк, перекладач Ukrainian poet, prose writer, translator
Народився 25 травня 1920 року (за іншими даними, 14 вересня 1922 року) в містечку Ємільчине на Житомирщині (нині райцентр Житомирської області) в родині містечкового провізора.
У 1937 році закінчив десятирічку з відзнакою і був без іспитів прийнятий до Київського університету відділення української філології. У тому ж році батька Наума Тихого було репресовано як «ворога народу».
Учасник Другої Світової війни. Пішов добровольцем на фронт у липні 1941 року у складі студентського батальйону. Воював зв'язківцем, кулеметником, командиром стрілецького взводу.
Учасник оборони Києва та Сталінградської битви. Був тяжко поранений. Інвалід війни. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями «За оборону Києва», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною» та іншими.
Після демобілізації у 1945 році повернувся до Київського університету, який закінчив у 1947 році. Перші вірші поета було опубліковано у 1940 році. По війні Наум Тихий став однією з найпомітніших постатей у групі молодих літераторів, колишніх фронтовиків, яких згодом назвуть «фронтовим поколінням».
Своїм літературним учителем Наум Тихий вважав уже визнаного на той час Леоніда Первомайського, який багато уваги приділяв роботі з молодими авторами. Саме за його рекомендацією поет обрав літературний псевдонім Тихий, що згодом став прізвищем.
Перша збірка поезій Наума Тихого «Розмова з друзями» вийшла 1947 року. У тому ж році його було прийнято до Спілки письменників.
Автор 30-ти поетичних збірок, серед яких «Розмова з друзями» (1947), «Листи з гуртожитку» (1949), «Будівничі» (1952), «Любов і труд» (1956), «Що серце знає» (1958), «Колиска на вітрах» (1964), «З усіх доріг» (1968), «Цілую хліб твій» (1972), «Будень вічної вулиці» (1979), «Будь славен день» (1980), «Понад озимим полем» (1984), «Щоб не згас вогонь» (1989), «Вибране: поезії» (1990), «Седмиця» (цикл з семи драматичних поем) (1995), «Смак осіннього вітру» (1996).
Прозові твори Наума Тихого — романи «В дорогу виходь на світанні» (1959), «Рахунок за сонце» (1970), нариси тощо. Вірш «Молитва за Україну» (1992), у якому злиті воєдино почуття єврея за походженням і українського патріота за способом життя і мислення, можна було б покласти серед перших блоків у фундаменті поліетнічної української політичної нації.
Наум Тихий помер 27 жовтня 1996 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Naum Tykhyi was born on May 25, 1920 (according to other sources, September 14, 1922) in the town of Yemilchyne in the Zhytomyr region, into the family of a small-town pharmacist.
In 1937 he graduated from ten-year school with honors and was admitted, without examination, to the Ukrainian Philology department of Kyiv University. That same year his father was repressed as an "enemy of the people."
He was a participant in the Second World War. He volunteered for the front in July 1941 as part of a student battalion, serving as a signalman, a machine-gunner, and a rifle-platoon commander.
He took part in the defense of Kyiv and the Battle of Stalingrad, where he was severely wounded and became a disabled war veteran. He was awarded the Order of the Patriotic War, 1st Class, the Order of the Red Star, and the medals "For the Defense of Kyiv," "For the Defense of Stalingrad," "For the Victory over Germany," and others.
After his demobilization in 1945 he returned to Kyiv University, graduating in 1947. The poet's first verses were published in 1940. After the war, Naum Tykhyi became one of the most notable figures among the young writers and former front-line soldiers later known as the "front-line generation."
He regarded the already well-known Leonid Pervomaisky, who devoted much attention to mentoring young authors, as his literary teacher. It was on Pervomaisky's advice that the poet adopted the pen name Tykhyi ("Quiet"), which later became his actual surname.
Naum Tykhyi's first poetry collection, "A Conversation with Friends," appeared in 1947. That same year he was admitted to the Writers' Union.
He is the author of thirty poetry collections, including "A Conversation with Friends" (1947), "Letters from the Dormitory" (1949), "Builders" (1952), "Love and Labor" (1956), "What the Heart Knows" (1958), "A Cradle in the Winds" (1964), "From All the Roads" (1968), "I Kiss Your Bread" (1972), "The Weekday of the Eternal Street" (1979), "Let the Day Be Glorious" (1980), "Over the Winter Field" (1984), "Let the Fire Not Go Out" (1989), "Selected Poems" (1990), the cycle of seven dramatic poems "Sedmytsia" (1995), and "The Taste of the Autumn Wind" (1996).
His prose works include the novels "Set Out at Dawn" (1959) and "Reckoning for the Sun" (1970), as well as essays. His poem "A Prayer for Ukraine" (1992), which fuses the feelings of a Jew by origin with those of a Ukrainian patriot by way of life and thought, could well be counted among the founding blocks of a multi-ethnic Ukrainian political nation.
Naum Tykhyi died on October 27, 1996. He is buried at Baikove Cemetery in Kyiv.
Творчий шлях Наума Тихого поділяється на два етапи. Перший, позначений низкою поетичних збірок і романом «В дорогу виходь на світанні», при всій яскравості образів, високому рівні версифікації та якості письма, не виходить за рамки традиції соціалістичного реалізму. У ній не можна було обійтись без кількох віршів або поем про великого Сталіна і про будівничих «світлого комуністичного майбуття».
1964 рік — початок принципово нового етапу у творчості Наума Тихого. Збірка «Колиска на вітрах» — це вже поезія художника-філософа, що за визначенням стоїть вище ідеологічних штампів. Саме глибиною думки, яка напрочуд природно витікає з відчуття, з емоції, позначений доробок Наума Тихого від 1964 року і до кінця життя. Цикл з семи драматичних поем «Седмиця» — творчий підсумок поета, над яким він працював протягом 20 років: з 1975 до 1995 року. В українській літературі до того цим надскладним жанром так масштабно послуговувалася лише Леся Українка у «Лісовій пісні».
Роман «Рахунок за сонце» (1970 рік, перевидання 1978 року) написаний на основі власних фронтових спогадів поета. Проте багато у чому твір є експериментальним для свого часу: за композицією, образними засобами, ритмом прози. Головний персонаж роману Сергій Лимаренко живе начебто у двох вимірах: зовні тихі, насправді ж сповнені колізій будні глибокого тилу — і болючі спомини про кровопролитні бої його батальйону в ворожому оточенні у серпні 1942 року, громохке ревище вогняних нальотів, шал атак.
Наум Тихий багато перекладав українською з мов народів СРСР. Особливо великий його внесок у перекладі їдишистських поетів — Давида Гофштейна, Переца Маркіша, Риви Балясної тощо.
Naum Tykhyi's creative path falls into two stages. The first, marked by a series of poetry collections and the novel "Set Out at Dawn," for all the brightness of its imagery and the high craftsmanship of its verse, did not go beyond the tradition of socialist realism — it could not do without a few poems about the great Stalin and the builders of a "bright communist future."
1964 marks the beginning of a fundamentally new stage in Naum Tykhyi's work. The collection "A Cradle in the Winds" is already the poetry of an artist-philosopher, standing by definition above ideological cliché. It is precisely this depth of thought, flowing remarkably naturally from feeling and emotion, that marks his body of work from 1964 to the end of his life. The cycle of seven dramatic poems "Sedmytsia" is the poet's creative summation, on which he worked for twenty years, from 1975 to 1995. In Ukrainian literature before him, only Lesya Ukrainka, in "The Forest Song," had used this exceptionally demanding genre on such a scale.
The novel "Reckoning for the Sun" (1970; reissued 1978) was written from the poet's own front-line memories. Yet in many ways it is experimental for its time — in its composition, its imagery, the rhythm of its prose. Its central character, Serhii Lymarenko, seems to live in two dimensions at once: outwardly quiet, yet in truth filled with the turmoil of the deep rear, along with painful memories of the bloody battles his battalion fought while surrounded by the enemy in August 1942 — the thunder of fiery raids, the frenzy of the attacks.
Naum Tykhyi also translated extensively into Ukrainian from the languages of the peoples of the USSR, making a particularly great contribution as a translator of Yiddish poets — David Hofstein, Peretz Markish, Riva Balyasna, and others.
The poems below are presented in the original Ukrainian.
І ті, хто збирає насіння,
милуються з квітів.
Вони лиш не рвуть їх,
а здалеку вміють глядіти.
І яблука люблять вони тугощокі,
та тільки
Зеленими не дозволяють
збивати їх з гілки.
Ні спрага, ні голод,
ні вигода скора, ні гроші
До часу не змусять їх
з грядки щось кинути в кошіль.
Бо те, що їм треба,— в кінці,
і не зверху — насподі,
Бо й плід не насіння,
насіння — то серце у плоді.
Хай з нього краса,
між краси дозріва воно рідко.
Насіння поспіє — аж ген,
як осиплеться квітка.
Воно не дається швидким,
воно любить забарних,
Котрі незворушно
перестарків ждуть незугарних —
Пожухлих коробочок
серед осінньої вохри,
На зв’ялім стеблі — жовтяків
та стручків пересохлих...
Терпіння потрібне!
І ще, і стократно — терпіння!
Без нього й не мар —
не збереш і півжмені насіння.
Як мудрого слова, до речі,
даремно чекати
Від того,
хто, перш ніж подумати,
рветься сказати...
1982
Не православний, я за тебе ревно Своєму Богові молюсь, Вкраїно. Тяжка година вкотре (вкотре!) знову Тебе спіткала, й злигодні твої Мені нестерпно крають душу, мамо. Я змалку так зову тебе, бо змалку Удячним серцем матернього лона Тепло щедротне убираю й вірю, Що я в сім'ї не пасинок у тебе. З колиски ти свою крилату мову Дала мені; з твоїх джерел бездонних Я пив і п’ю снагу; твій віщий дух — Життя мого осердя, Україно. І я благаю Бога, щоб відринув Від тебе ворогів підступну зграю. Нехай заціпить їм роти погані, Що підло вергають хулу на тебе! Нехай захланні, загребущі руки їм смертною судомою покорчить! А ти — щоб знов на дужі ноги встала, А ти — щоб знов свої міцні рамена Розправила, нікому не підвладна, Державо — радосте моя й опоро! О Барух Адонай*, всеможний Боже, Шанобно навколінки ставши, руки До Тебе простягаю у надії, Що Ти мою молитву щиру приймеш. Дай вражі заміри зірвать Вкраїні! Дай сили відродитись Україні! Дай щастя їй, єдиній і довічній Моїй любові! 1992 * Звертання до Бога в іудейських молитвах
Не багрець, не висока холодна просинь,
Що лелеку у вирій кличе,
Осінь — це висновок.
Осінь —
То правда у вічі.
Замовкає ключів романтичний клекіт,
І омани спадає дим:
Що за буйним садом здавалось далеким —
За безлистим стає близьким.
Пора! На залік неси обіцяне,
Що зростив —
на ваги сповна клади.
Тут ні сліз, ні гонору, ні амбіції —
Тут приймають тільки плоди.
І коли ти свою не догледів грядку —
Карайся, що згаяв час.
Або... починай усе спочатку,
Якщо маєш
друге життя
про запас...
Мов бджоли, плями сонця золоті
Між листям мерехтять
і — диво дивне! —
Бринять, бринять...
Чи, може, це он ті
Красолі понад плотом так чарівно
Видзвонюють?
Як часто уві сні
Приходив я сюди! Оці дерева
І тут цвіли щороку, і в мені...
Спекотний тихий полудень.
Липневе приблякле небо...
Я не сплю, не сплю!
Іду крізь яблуні до перелазу,
Зустрічному вклоняючись гіллю;
По праву руку там, за садом зразу,—
Узвіз, ріка й до обрію луги...
О пам’яте моя — безсмертна руто,
Як буйно проростає півзабуте!
Як солодко бринять ті ланцюги,
Що ними серце до землі прикуто!
1972
Все там же, в тій же тихій ясноті:
Копички... ні, вітрила золоті,
Що лугову долають просторінь.
І рунь кущів прив’ялена,
і рінь —
Мов скатерка, краєчком у воді,
І лепехи гіркавий дух дурманний
З прадавніх днів, із далей первозданних...
Він так і не розвіявсь відтоді?
О, як я марив знов побути там,
Де квіти й трави усміхались нам,
Де в річці — не вода,
а — мов джмелі —
Лелітки сонця в плиннім кришталі!
Це — луг дитинства... О країно див!
Глянь — все, як в згадці, все!
Хіба що тільки
Тоді десь не було цієї хвильки,
Яка змиває в березі сліди.
Яка змиває в березі сліди...
1984
Ах, цей веселий свист стрижів, Босяцький свист, бісівський свист, Ці сотні стріл, що свердлять вись В стрімких каскадах віражів! Я зупинивсь, я стуманів, Я враз нестямно затужив... Це — сон? (Останній сонця зблиск... Стоги... Зі ставу весел сплеск... І сокори, й в ясі небес — Стрижі, стрижі...) Чи спогад скрес? (Стрижі... Босви сільської виск...) Таж я... Стривай, я сам колись У цім святковім сяйві жив Серед ясних високих плес, Де синь, де пасма хмар-кряжів Ледь сріблом присмерку взялись. Як сміло я носивсь, кружив Під цей вселенський свист стрижів! Де дівся мій чаклунський хист? Проспав? Прострочив? Пережив? А мо’, гукнути — й звисне міст, Із сяйних сплетений тяжів, І знову я здіймусь в ту вись, Де був колись, де снив колись?.. Ах, цей нестерпний свист стрижів, Бісівський свист! 1974
А ти ще стоїш, а ти ще жива, Олійне моя стара! Так само мурзата росте трава Острівцями серед двора, Так же само вистукує й чмиха движок — Перше з бачених мною див, І ляскає, й плямкає смачно пасок, І ряхтить — ніби засклений — шків... А мене ти впізнала? Та ні, навряд: Года — не вода на виду... Я з отих всюдисущих малих бісенят, Що олійник ганяв, як орду. І чого нас так владно сюди тягло? Ну, макуха в голодні роки... Таж і потім, куди не ідеш, було, А збочиш — до тебе таки! Ніби миша, тишком прослизнеш між возів Та крізь шпарку хоч зиркнеш раз! Тепер от не вабить сюди дітлахів... Ти, напевне, сумуєш, стара? Згасла знадність твоя, як усе згаса,— Не вблагаєш, не спиниш час, Він щодня нам дарує нові чудеса, А старі відбирає в нас... Щораз інше щось манить, щось інше ряхтить, Заворожує й кличе: догонь! Та чого біля тебе так серце щемить, Олійне моя, чого? Ах, ласкавий читачу, даруй мені Цих рядків несучасний стрій. Ти скажеш: старий консерватор... Ні, Я просто — старий... 1971
Стежка... Од хвіртки до хати Від тіней картата Стежка. Гаптування обабіч — Тонкі споришеві мережки — Та масив бабин (Стара вже, не здужає — в поле); Грядка моркви, Грядка цибулі, Грядка квасолі... При них — в караулі (На самім осонні!) — Соняхи сонні. Дві тополі Колишуть сережки У тиші розмореній... Стежко, Нум поговоримо! Ось я йду по тобі... (Не стомилася Може, роззутись?) І так мені враз захотілося Твій голос почути! Повідай, що в згадці лишилось — Про все! Про всіх! Стільки ж тут походило Ніг і ніг! Стільки ж всього переношено Од воріт, До воріт Відтоді, як в траві запорошеній Протоптав тебе дід! По тобі — на поле і з поля — Чвалали його личаки. Над тобою — в труні — поволі Проплив він з двора на гробки... І знов — то босоніж ходили, То в чунях негонористих, То чоботи гордо рипіли — Геть-чисто, як нині транзистор... Набрижила тіні, згадуєш... Ах, стежко, ти, бачу, сама Своєю караєшся владою, Що — німа... Німа! А було ж тут! А діялось! Діялось! А минуло ж, майнуло літ! І сльози на тебе сіялись, І капав піт, І йшли, і бігли з новинами — Добрими і поганими, Ночами, було, солов’їними Тут вистоювали з коханими... І весільна музика грала (Троїста чи просто — гармошка) І ти з гістьми танцювала — З ким до впаду, З ким — трошки... А ще ти, Що не раз проводжала (Це спрадавна судилось тобі), А ще ти Виглядала-чекала То в радості, то в журбі: Як з роботи, то будуть під вечір, Як з ярмарку — то опівночі, А з війни... З війни аж тоді, як старечі Виплаче мати очі... Ну, було от у діда три сини, Три сини, То перший З турецької не прийшов війни, А другий З японської не прийшов війни... Тільки третій вернувся, Стоптавши сто пар підошов, До рідного дому. Не впізнала: Із хати в картузику йшов, А явивсь в гостроверхім шоломі... І було потому і в нього Три сини, три сини, І була потім знову тривога, І пішли й вони... І один десь іще на початку Поліг за Дніпром. Та й другий вернувся згадкою — Посмертним листом... Тільки третій, Стоптавши сто пар підошов, Прийшов, Застав головешки... Од хвіртки до хати Від тіней картата Стежка. Гаптування обабіч — Тонкі споришеві мережки — Та масив бабин (Стара вже, не здужає — в поле): Грядка моркви, Грядка цибулі, Грядка квасолі... На осонні Соняхи сонні. Тополі колишуть сережки. Стежка... 1971
Наче в дідовій казці,
медово-пахучій і добрій,
У житті
поміж явою й чарами грані нема:
Ляж в траву —
і до ближніх кущів прихиляється обрій.
Підведися —
і ось він уже півземлі обійма.
Далина!..
Тільки вітер в квітневих полях...
Понад лісом
Онде хмарка —
мов злегка хтось хукнув
на синю емаль...
А за нею — як вовна,
а далі — мов сіра завіса...
Ну, а що за тією —
ще далі, ще далі, ще даль?..
I-
Нараз
невимовно щемливим чуттям космонавта
Одкриваєш те чудо
і бачиш, прозрівши на мить,
Як земля,
котру змалку надійно незрушною знав ти,
Голубою
летючою зіркою
в небі мигтить.
І так гостро у груди
вривається безмір всесвітній,
Що здається:
от-от —
і у вічність ти браму розчахнеш...
...Пахне зорями зблизька,
вітрами гагарінських квітнів
І гречаною древністю казки...
Планетою пахне!
1962
Це десь отут було, неподалік, За яром цим, за тим он осокором. Давно погаслий день, далекий рік З німим на мене дивляться докором. Тепер я й не збагну, який потік Помчав мене, що я не міг вернути. А це десь тут було, неподалік, Де стежка з яру вибігає круто. Я знав, що ти — минуле. Знав і звик, Що то уже назавше, то назавше... А десь отут, отут неподалік, Я зупинивсь, тебе за руку взявши... Ген, за містком... (Чекай, куди він зник? Чи я минув його й не додивився?) Але ж десь тут, десь тут неподалік, З твоїх очей востаннє я напився. І оклик твій (чи — навздогони скрик?) Іще ячить, ячить над стихлим полем І жде... Десь тут, десь тут неподалік,— За видноколом... 1977
Дивіться — ген, де хмар кошлате руно
(Там проводи високої напруги
Понад ліси, дороги і яруги
Натягують, немов басові струни!),—
Дивіться — там, у вишині,— колиска;
Вам чути гомін звідти?
(В голосах —
Орлиний тембр!)
Ви бачите, як блиска
Блакитна блискавка у юнака в руках
Там, у колисці на вітрах?
Туди дістатися не так-то й просто:
Недужого душею згнітить страх;
Лякливі й кволі —
випадкові гості
В колисці на вітрах.
В колисці на вітрах, за крок від неба,
Палюче сонце загляда в зіниці.
Ой, як його бояться підлі й ниці —
Їм ясності не треба!
А нам вона —
вода на спраглі губи,
А нам вона — святий насущний хліб.
О вітре, що прогнав тумани згуби,
Без тебе ми давно вже не жили б!
А ми живі!
А ми вгорі, у леті,
Ген там,
де розчерк блискавки ще не прочах!
Дивись, дивися, збурена плането,
Як стоїмо в колисці на вітрах!
Як сонцю дивимось в лице відкрите!
Ти бачиш,
як вирує в проводах
Його снага?
Ти чуєш, світе? —
Орлиний тембр
у наших голосах!..
1962
Прокинешся, а снігу вже нема,—
Це дощ вночі останні клапті виїв.
Уже й з дворів затінених зима
Пішла, вітрам весняним здавши Київ.
Дзюрчить вода, і мчать авто кудись.
Сміються люди, вчора ще байдужі.
І я — закоханий в небесну вись —
Іду та оступаюся в калюжі.
Я марю: скоро в відблисках роси
Дерева усміхатимуться в цвіті.
Напнуто хмар сріблясті паруси —
Відкрилась навігація в блакиті.
Так хороше, що снігу вже нема,
Що дощ вночі останні клапті виїв.
Прощай, зима! Не гнівайся, зима!
Весна, як в рідний дім, заходить в Київ.
1941, квітень
Товариш старе переслав мені фото:
Наш клас у шкільному саду.
Ми тільки-но, схоже, скінчили роботу
І — в трьох вишеньок на виду —
Ждемо в нетерпці, як жаданого строку:
Ось «клацне» фотограф, і — в путь!
Безжурні хмарки довоєнного року
У небі над нами пливуть.
Безжурні хмарки довоєнного року,
Безжурний на вишеньках цвіт...
Іще ми не знаєм: війна за півкроку
Розверстою прірвою бід...
Кудись ми рвемося (куди ми спішили?).
На знімку в те звабне «кудись»
Сашко Українець із Гришею Шилом
Грудьми вже вперед подались.
Статечний Котляр їм вчепився в рукава
Й регочеться — лусне от-от,
А Буніс Давидко обіручки справа
Настасю трима, Скороход...
І так нам, звеселеним, гарно, нівроку,
Що в небі, завмерши нараз,
Безжурні хмарки довоєнного року
Відверто милуються з нас.
Та що це — в задумі прикушені губи,
Печальна заломленість брів...
Іван Опанасович, вчитель наш любий...
Невже він щось інше уздрів?
Невже йому видно в цю світлу хвилину
Ті смуги пекельних засад,
Крізь котрі з присутніх отут
половина
Сюди не проб’ється назад?
Ті смуги, ті смерчі, ті вирви глибокі,
Що шлях і йому десь утнуть?
...Безжурні хмарки довоєнного року
У небі над нами пливуть...
Літа — наче в’язанка хмизу на спині, Давно проминули і літо, і осінь... Вже восьмий десяток бабусі Горпині, А муж — мов орел — молодий в неї й досі. Ось-о він при шаблі стоїть, як годиться, Одно тільки — вицвіли вуса чорняві, Та тріснуло скло у кутку, й шашелиця Подзьобала віспою чорну оправу. Петрусь (а й гарненький же ріс він, нівроку!), Бувало, все пальчиком тиче: — Це тато? — А потім він виріс — плечистий, високий, Став старший за батька, та не набагато... Не встигла ще в хаті обжитись невістка,— Де хліб, а де сіль, ще в свекрухи питала,— І притьмом — війна. Та принесли повістку, А там «похоронну» невдовзі прислали... А там... Із Васильком сусідчина Варка, Бувало, заспорять та й згоди не дійдуть: Вона йому каже, що то фотокартки, А той на своєму — це тато і дідо... Тепер він літами зрівнявся вже з ними... Гей ви там, не цільтеся в нього, не смійте! Півсвіту ж у землю лягло молодими... О люди, старійте! Живіть і старійте!
Отой, під Сталінградом, клаптик степу,
Що кров’ю в сорок другому полив,
Не користав я на свою потребу,
У груди — «Знай, хто я!» — себе не бив.
Та й чим я, справді, міг би занестися:
Робив — як всі — що на судьбу прийшлось.
Там голови зложили сотні тисяч,
А кров?
її там море пролилось.
Ні, ні, мене гординя не терзає
І марнослав’я не гнітить мана.
...І все ж той клаптик
(зрідка, та — буває!)
У непримерхлій пам’яті зрина.
Життя біжить, мов хтось його підгонить,
За днями дні — збиваєшся в лічбі.
І страх бере:
минеш останні гони,
А що залишиш в світі по собі?
Рядки?
О, як дурить себе спосібно,
Що час їх не торкне!
Але дивлюсь —
Мої й тепер... кому вони потрібні?
Отож бажав би,
та — не обдурюсь!..
А там, на клапті тому, що не літо
Чи колоски ростимуть, чи трава,
І вічно буде з світом гомоніти
Їх мовою
душа моя жива...
... А десь він, той поїзд, ще їде, ще їде Й ночами від нього діватися ніде... До фронту алюром везе нас той поїзд В шинелях, в чоботях і, звісно, при зброї. Останні, ледь чутні вже, запахи дому Хова на полицях злежала солома; Зостався в каптьорці й домашній мій клунок... Лиш Любчин горить на губах поцілунок. Ах, Любчин цілунок — дихнути не схочеш, Безумна утіха останньої ночі! Останньої на місяці чи — навіки? Роз'їзд нас на хвильку спинив невеликий. Он жінка печальна — чиясь, видно, мати... Чого вона плаче? Ми їдем вмирати? Ми битися їдем — присяга нас кличе. І геть всі страхи, і зневіру, і відчай! Що буде, те й буде!.. Що сталось, те й сталось... Та з поїздом тим ми іще не розстались. Хай інша довкола вже точиться повість, Летить ще, летить ще, летить ще той поїзд. І ми в нім при зброї, в шинелях, в чоботях, При давніх надіях, при давніх турботах. Нам нинішні ще ні до чого рахуби... Хто натяк непевний там кинув про Любу? Ми їдем!.. Ген фронту вже чути відлунок. І Любчин горить на губах поцілунок! Ми їдем!.. Минуле іще не минуло, Дарма що ми кулю земну обігнули, Дарма що позаду вже й місяць дворогий... Одну лиш, одну лиш ми знаєм дорогу: Ми їдем до фронту під кулі і міни, Й душі не гнітять ще майбутні провини, Й чоло ні тернів не чекає, ні лаврів... Я звістку пришлю вам з Проксими Центавра. А ви навздогін мені — як порятунок — Лиш Любчин цілунок, лиш Любчин цілунок!..
І дотепер вони мені в очах,
Ті — перед самим гребенем навали —
Заціпенілі села
при шляхах,
Якими в сорок першім відступали.
Ще в них усе як вчора:
з ближніх піль
Доносить вітром стрекоти косарки;
Ще марш за маршем витинає шпарко
Бадьорий гучномовець на стовпі.
Ще в куряві червоній
череду
Стрічають, як ведеться, молодиці
Й затим цимбалять звично на дійницях
У скороспілки-зірки на виду...
Та начеб інший тон у білих струн,
І колір інший наче в тої зірки.
І хмарки призахідної
бурун
Здається звоєм диму
й пахне гірко...
Окопуємось... Так велить статут:
Де став,— окопуйся, щоб закріпиться.
Та знаєм всі — хоч це і таємниця —
Що північ вже нас не застане тут.
А то й в наступну мить накажуть — в путь!
І рушимо...
Бо в тім, у тім вся справа,
Що гук гармат нас обганяє справа,
Й, гляди, за ніч нас німці обійдуть.
А в ближніх — за окопами — хатах
Вогонь палахкотів у печах жарко,
І смачно булькало щось в баняках,
І сало нарізали господарки.
Нас кликали... І ми, звичайно, йшли
(Одно вже, що ввійти в людську оселю,
Відчути знов над головою стелю!),
Та як в душі ми свій талан кляли!
Вечеря оборонцям — тобто нам! —
Пахтіла, парувала на черені,
Й чиїсь
(чи вже нічийні?)
наречені
Дивилися на нас із співчуттям,
Немов товарняки, нагайки, пси,
Неволя в чужині,
затим неволя
Самотини до сивої коси,—
Все це не їм, а нам судила доля...
І матері до нас:
«Синки! Синки!»
Й на дальні вибухи бриніли тонко
Ті шиби, що поштар через роки
Торкне,
як доберуться похоронки...
О ці вечері по сільських хатах,
Де мирно пахло ще грушками й кропом!
Як марилося після них окопом,
Що перед ним, а не позаду шлях!
А потім ми рушали...
Й сором пік.
І йшло за нами, йшло — не відставало
Село, яке врагу ми віддавали...
Та ні,— я к е не віддамо повік!
1983
Боєць Нечитайло —
наш взводівський правофланговий
(А за віком —
то «вищих» за вас і в полку не лічилось),
Про що не згадаю —
так ясно все видиться знову,
Немовби учора те діялось,
вчора лучилось.
Часом здасться: позву —
і почую прокурене: — Тута! —
(Скільки бивсь —
не зумів передужати дух ваш цивільний);
Чи долине крізь міни виття:
— Фріц в адресі наплутав! —
Й хтось, наляканий,
глянь, збадьориться, всміхнувшись невільно.
Признаюсь, я вам заздрив на це,
бо, сказати, по чину,
То — комвзводу, мені було треба
об тім клопотатись,
Щоб скоріш новачки обживались
і в спробну хвилину
Не скисали — тримались,
як мають триматись солдати.
А вони: щойно гримне,
очима до вас — не до мене,
А вони: я гукну,
та з окопу зведуться за вами.
Признаюсь: дошкуляло,
бо — що ж! — був роками зелений,
Та чого з цим тепер іще критись? —
не тільки роками.
Випадали хвилини,
коли до стражденної туги
У нещадній отій,
в ненастанній отій хитавиці
Опори бажалось, підтримки, й не просто від друга,—
Від батька,
щоб серцем до серця
на мить притулиться.
І коли до знемоги,
було, артнальотом нас випере
Чи танки посунуть:
от-от припрасують, і — кришка.
Боєць Нечита...
(Втім, вже ж можна-бо!)
Дядьку Ничипоре!
Як вашої мудрої видержки праглось...
Хоч трішки!
А ось же...
Коли якось вийшло, що ви при солдатах
Сказали на мене «синок»,
я узяв це за скруху...
Розгубився: удать, що не чув,
чи при всіх покартати?
А тим часом зайнявсь, як школяр,
по самісінькі вуха...
Я промовчав.
Спасибі судьбі — я промовчав!
А потім...
Як часто я згадував потім
ваш погляд, ваш голос...
Нас, вцілілих,
сімнадцять іще залишалось у роті
Після того, як небо —
над вами якраз — розкололось,
А мені од самотності, ні, від сирітського болю
Так серце зайшлося,
коли, неземного вже ніби,
На скривавленому плащ-наметі
несли вас поволі
З головою в кружалі пов’язки, неначе у німбі...
Босць Нечитайло...
Комроти відзначив у списку,
Що вибув боєць Нечитайло...
А ви ж бо як далі?
До шпиталю було —
під вогнем через Волгу — неблизько,
То чи вас довезли хоч
і чи одволали в шпиталі?
Якщо одволали, ви —
знаю напевне — потому
Знов обмотками ноги сповили й шинель одягнули...
Одного лиш не знаю —
чи ви повернулись додому?
Знать би, дядьку Ничипоре,
знать би, що ви повернулись!
Роки йдуть та ідуть...
Вже й живих нас лишилася жменька,
А от — сниться і досі,
що стрінемось десь іще з вами,
Та закуримо,
та перехилим, гляди, по маленькій,
Та потужим за тими,
хто спить-спочива під горбками...
Й, звісна річ, про життя поговоримо.
Глянем на гони,
Що ген там, за плечима,
полічим удачі й огріхи...
Ми достойно жили.
Не добрали зірок на погони?
Не біда!
Гірше тим, котрі з цього лиш мають утіху!..
Вам я, дядьку Ничипоре,
вам, коли щиро признаться,
Завдячую тим, що збагнув,
як було ще не пізно:
Понад всі безумовні умовності
субординацій
Людина — то совість найперше й надійність залізна.
І одну лиш в житті
я б хотів заслужити відзнаку
(Ви цей маршальський жезл
пронесли у солдатському ранці!)
Щоб-
як прийдеться —
вчули опору в мені новобранці
І, сповнені віри,
вставали за мною в атаку!..
1980
Ну й що, як не закінчена війна?
Дванадцять рівно — свідчить мій годинник.
Налий зверх норми чарку, старшина,
Один лиш раз на рік я іменинник!
Налий собі, налий усім бійцям —
Нехай погріються брати солдати.
В осінню ніч, холодну, як оця,
Мене у муках народила мати.
На вітер (щоб під вікнами не вив!)
Розсердивсь я і крикнув для порядку.
З тих пір я два десятки літ прожив
І... три хвилини третього десятку.
З колиски виріс, бігав, як усі
(Хоч, може, змалку ви були жвавіші?),
Ходив лугами вранці по росі,
Складав у надвечір’я мрійні вірші,
Дививсь на місяць і любив дівчат
(У вас, мо’, й не було таких чудових...).
А нині всіх нас з’єднує — «солдат»,
Звичайне, як шинель, і віще слово.
Нас іменем зовуть одним: боєць
(Хіба що тільки в прізвищах різниця),
І жар один у тисячах сердець,
Одна відвага в поглядах іскриться.
Ми й в пісню ввійдем так — за рядом ряд,
І в нас вона прославить, стоголоса,
Усіх, кому в боях за Сталінград
Стрічать двадцятиліття довелося.
А втім, про це — як скінчиться війна.
Кує на двадцять перший рік годинник...
Налий по чарці хлопцям, старшина,
Можливо, ще хто нині іменинник.
1942,
Сталінградський фронт
Нараз постало: день — такий, як цей,
Із сонечком, із снігом ніздрюватим.
Поза окопами — город і хата,
Облупана, без вікон і дверей.
Ми взводний тил облаштували в ній;
В дворі криниця є, то й порядкуєм:
Умились, поголилися — раюєм!
їй-право, й кабель ось потік хутчій.
(Учора в нас котушку посікло —
Якийсь мудрець лишив коло землянки;
Тож ми з Славком її штукуєм зранку,
Неждане користаючи житло).
Й на «передку» антракт...
Лише, бува,
Мов хто сипне дрібний горох на деко,
Відстука чергу кулемет далекий,
І знов накотить тиша степова.
Гляди, війна скінчилась? От якби!..
Якби... Ще ждати — ждаників не стачить.
Та думка зачепилася, одначе,
Й не відпускає вже, що хоч роби.
Посипало-пішло «нестройове»...
Ось-о зима конає. Ще день-другий,
І вийде їй відставка — у яруги
За снігом цим подзьобаним спливе.
То що, весни діждались?
Он, диви,
Дві смужки в сніговій чорніють каші: Це —
щоб порадувать! — двоколка наша
Чорнозем показала нам живий;
Ген виріс із заметів чагарник,
Підставив сонцю бороду кудлату;
Ось капотить зі стріхи, мов на хату
Перлини сипле добрий чарівник...
Ні, годі сумніватись, це — весна!
І враз торкнувся серця щем одвічний...
Дивлюся, й Слава мій притих незвично.
І дума, знаю, в нас із ним одна.
Вона в душі на самім споді; й слів
Сахається (ану слова зурочать?!),
Вона й собі назватися не хоче,
А вже комусь відкритись — поготів.
Це — спраги крик німий: дійти б, дожить
До дня, як залунає: «Перемога!»,
Це — через невідомості тривогу
Промінчик забобонний: «Пощастить!»
Ну, чом же ж ні?!
І пустки дух гіркий
Мов вивітрився раптом із оселі,
І комір непросохлої шинелі
Так лагідно горнувся до щоки;
І — наче станув, спав тягар з плечей...
...А Славу вбило чи не за годину.
Біг на прорив. І — засікли. І — міна...
В передвесняний день — такий, як цей.
Такий, як цей...
1988
Здрастуй, недіжданий, ладо милий!
Не знаю, чи тут ти лежиш, чи не тута.
Я стільки літ по тобі тужила,
Що мусив сюди, на мій голос, прибути.
Було — я чекала, було — виглядала...
Як довго надію я в серці гляділа!
Пашіла вві сні та горнулася тілом
До тіні, що, ледве проснусь,— пропадала.
Уже відіснилось, уже відгоріло.
Вже й соромно тую спогадувать муку
(От-от віддаватимем заміж онуку...),
Та не відболіло ще, не відболіло!..
Завмерлі тополі, незрушні знамена камінні.
При братській могилі німе удови голосіння...
Це — меморіал, тут на варті
Тривога всечасно:
Тут рани незгойні, пожежі, віддавна не згаслі.
Тут бронзовим полем біжить без упину піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота,
І будять поснулих у братській могилі солдатів
Настійливі бронзові хлопці, б’ючи з автоматів.
Неквапно обніжком ішла вона, юна,
З дитям в сповиточку,
І тихо травневі питалися вруна:
Синочок чи дочка?
Синочок! — хвалилась вона і горнула
Малятко до лона.
Та ось ув очах їй сльозина сяйнула
І впала, солона.
Це бронзове поле, ці бронзові танки,
Застиглі солдати...
Бабусина — чута не раз — колисанка
Взялась їй звучати:
Синочку і ви, його браття поснулі,
Чи всіх назову я!
Скосили, поклали осколки та кулі
Вас в землю сирую...
Донині ще ця колисанка тут кружить;
Торік при Ганнусі
Востаннє ці тужні слова, вже недужа,
Шептала бабуся:
Якби я діждала тебе, коб уздріла
На ріднім порозі,
Лілея на кризі б розквітнула біла
При лютім морозі.
Якби ж ти вернувсь, як молила-благала
У тузі глибокій,
Водиця вином тобі в келиху стала б
За довгі ці роки...
Камінні знамена. Незрушні солдати —
Навік, остаточно.
І тільки билиною хилиться мати
З дитям в сповиточку.
Не знаю, про що вона думає зараз,
Що мовити хоче,
Мені тільки видно, як хмара, як хмара
Заслала їй очі.
Не знаю, чи ще їй звучить в цю хвилину
Бабусина пісня.
Та як вона тисне до лона дитину,
О, як вона тисне!..
Ми й донині говоримо їм:
«Ви лишилися з нами!»,
А вони й за сльозами далеко —
вони за віками.
Невидющі, оглухлі,
у смертному сні захололі,
Вони стали землею давно
на правічному полі,
Де без строку незрушність,
без краю камінне мовчання,
Де без берега й дна
безконечна пітьма
безталання.
Іншим випало щастя
дожити до залпів побідних,
Іншим доля судила
вернутись до любих і рідних,
Іншим небо дісталось,
дороги, луги на світанні,
Іншим, іншим дітей народили
дружини кохані,
Інші гладять онуків
тремкими од щастя руками,
А вони й за сльозами далеко —
вони за віками.
Їм роковано вічність.
Та що для них вічність?
Навіки
Небуття неосяжної прірви
розверста великість?
Чи оці ось на мармурі
прізвищ колони суворі,
Де у золоті літер
їх сонце заклякло у горі?
Що їм мармуру вічність
і вічність карбованих літер,
Як над світом новий що не ранок
виспівує вітер,
Як нові солов’ї
що не рік прилітають у пущі?!
То минуще усе?
Тим солодше воно, що минуще!
Повернуть би їм
їхні минущі літа недожиті,
Ті дощі, що без них упадали,
щоб скреснути в житі,
Ті вуста,
що пекельно спрагливим вогнем їх палили б,
Ті турботи,
що зморшками мудрими чола їм зрили б;
Дать би сльози пролить їм
і піт, що пролить вони мали,
Дать би їм доказать ті слова, що війна їх урвала,
Дать...
Я серце віддав би своє!
Та кому його дати,
Як нема їх?!
Не правлять боргів з нас полеглі солдати.
Ні промов, ні пісень їм не треба,
і клятв їм не чути...
Це — для себе ми все,
бо для нас то смертельно —
забути,
Що без них ми, без них тут —
між трав,
між людьми, між зірками,
А вони — й за сльозами далеко,
вони — за віками...
1976
Той, хто виніс мене з-під вогню...
Я зустріну його — й не спиню;
Може, з ним по сусідству живу,
А у гості, гляди, й не позву;
За столом опинившись одним,
Говоритиму — ніби з чужим...
Мав шукати б його без кінця,
Я ж не знаю, який він з лиця;
Мені б скрізь його кликать-гукать,
Я ж не відаю, як його звать...
Непритомного нісши мене,
Не гадав він, чи хто спом’яне,
І, коли санітарові здав,
Свого прізвища він не назвав.
Може, ви (ну, скажіть!), може, ти
Знову сонце мені засвітив?
...Вибух раптом затьмив його й стер.
Я вмирав. Я для роти вже вмер,
Бо вона відійшла... Неживі
Залишились на жухлій траві...
Він об мене спіткнувсь,
той солдат,
І — на стогін вернувся назад.
Що тим зойком сказав я йому
Крізь важкої нетями пітьму?
Але він... він усе зрозумів
І вчинив, як його я просив.
Може, ти постаравсь,
може, ви,
Щоб з війни я вернувся живий?
Хто роздмухав ті іскри життя,
Що вже гаснули без вороття?
Хто з безодні дістав їх мені,
Ці вже геть перекреслені дні?
Хто сипнув мені з чудо-руки
Ці, було, вже пропащі роки,
Ці поля, ці стіжки і стежки,
Ці підйоми, провалля й містки;
Моє щастя і камінь важкий —
Цю божественну муку — рядки?
Хто? — питаюсь я,
вдячний по скін.
Знати б хоч, що вернувся і він!..
Той лист, що його й виглядали, мов чуда, й не ждали,
Той лист (о, як сива поштарка з ним бігла моторно!)
Добувсь, коли в хаті вже довгих півроку лежало
Сповіщення чорне.
І був він — звичайний!
Такий же, як ті, що й до того
В цю хату прийшли, приповзли були чи прилетіли
З привалів, землянок, з окопів між піль обгорілих,
Із пекла самого.
Його не читали, той лист, а жадібно ковтали,
Як в спразі смертельній, в пустелі —
неждану водицю.
І, звісно, щасливу, її обнімали й вітали,
Учорашню вдовицю!
Вона ж — як впилась. Так же гарно він,
ненечко-ненько,
Писав про їх зустріч майбутню жаданої днини!
І радісні сльози котились по тих борозенках,
Що проклали вдовині.
В кінці він (у жарт — за звичаєм)
просив — хай ще трошки
Потужить вона; ну, і він тут за нею потужить,
А прийде
(і сміх мимовільний розгладжував зморшки),
То все... надолужить!
І ще він (так само у жарт) приписав, що як навіть
«Бомагу» про нього пришлють...
«ту останню, розлучну»,
Хай віри не йме; коли що, він свою їй відправить —
Власноручну...
(Такий вже він був — веселун і паливода зроду,
Із тих, котрі й сплять, а їм усмішка сіпає губи.
Веселим спосібніш, казав, хоч в огонь, хоч у воду,
Хоч крізь міднії труби!..)
За день молодиця напам’ять листа заучила,
Й сусідки його повиучували досконало.
І раптом під вечір окате дівчисько відкрило,
Що лист — заблукалий...
Неправда!
— На дату погляньте.
— Так тут же розмито!
А я розібрала... Та й штемпель...
Ну, ось подивіться.—
Сварилися, криком кричали...
Й лише молодиця
Мовчала, як вбита.
Весь вечір мовчала вона, а за ніч посивіла.
Й не бралась, не бралась впритул роздивлятися дати!
Бо вірить хотіла.
Бо вдруге було понад сили
У вдови вертати!
...Вона і понині вдовою себе не признала.
І заміж не вийшла, хоч сватались люди достойні.
Все жде.
Вона вмерла б, якби їй боліть перестало
Це ждання невигойне...
Брате мій!
Брате мій!
Наче та велетенська гора,
Ліг на серце тягар невимовно важкого горя.
Я додому вертаюсь, і день вдалині догора,
Мов джерельна вода — холодний такий і прозорий.
Ось і вулиця наша: походу начало й кінець.
Впасти б тут і губами торкнутись холодного бруку.
Он і груша старенька зраділа, вітає мене
І підносить до неба старечі, оголені руки.
Брате мій!
Брате мій!
Ми на цьому подвір’ї росли,
Поки став нам тісний між будівлі закутий трикутник.
Звідси міряли відстань до річки і в поле, до лип,
І незміряну даль в таємниче й привабне майбутнє.
Хто міг знати тоді, що раптовий, як вибух, день
Всі надії на завтра й на після зруйнує і знищить?
Хто міг знати, що доля мене у вогонь поведе,
А тебе у сосняк, па забуте, сумне кладовище?
...Лист прийшов, хоч давно вже не ждав я нізвідки вістей,
І були в нім слізьми материнськими літери стерті.
Ой багато, багато я бачив навколо смертей,
А твоєї ще й досі як слід не оплакав я смерті.
Я лиш в свідки покличу криваві заграви боїв,
Несходимі дороги важкі під задимленим небом,
Що не знав я утоми, з гвинтівки без промаху бив,
І немало ворожої крові пролито за тебе.
Кров — за кров!
Але ж знаю —
Немає такої ціни,
Щоб узяти за сина чиясь би погодилась мати!
Матері виглядають з далеких походів синів,
Та не всім дочекатись судилось, не всім повертати...
Брате мій!
Брате мій!
Я на ріднім порозі стою,
І з грудей виривається ніжне, омріяне: «Мамо!»
Ми тут вчора були. Недоспівану пісню твою
Я — здалося — почув, бо одна тільки ніч поміж нами.
Закипає у пічці з дитинства знайомий вогонь,
Не пізнать лише матір, в тривозі, в біді посивілу.
Місяць сходить, як завше, і ллється проміння його
В наше тихе вікно й на твою невідому могилу.
Ніч проходить в розмові, і ти — за столом, серед нас,
І лише про життя ми сьогодні говоримо вперто.
Смерть — як лід на вогні,
а вогонь в нас живий не погас,
І між нами живеш ти —
й не можеш, не можеш померти.
Ти зі мною живеш і в моє увіходиш єство,
І ніколи тебе не віддам я і не відокремлю.
Будувати — за двох, з ворогами боротись — за двох
І любити за двох нашу кров’ю напоєну землю!
1945
Ми й незчулись, друзі,— вже подвір’ям Ніч пройшла босоніж по траві. Ось ми вкупі знов,— а все не вірим! — Латані потроху, та живі. Побули, як кажуть, в переробці, Всяке бачили, всього було. Дайте-но лишень махорки, хлопці, І газету за тонке число. Скрутимо цигарку, як бувало, Щоб і дощ не дощ, і грім не грім. Щоб і не багато і не мало — По затяжці вистачило всім. Хто іще розкаже, хто згадає? Пройдене стає видніш здаля. Багатьох між нас тепер немає, Хай пером на груди їм земля. На далеких пагорбах, на схилах, На межі нескінчених доріг, У солдатських, край шляху, могилах Кожен з нас лежати досі б міг. Ми ж бо теж солдати, щирі й впергі, Йшли, не обминаючи біди. Кров’ю з’єднані в житті і в смерті, Ми братами стали назавжди. І навіки жити нам у дружбі — Хліб ділити і ділить серця. У житті, як на безстрочній службі, Ми солдати До кінця. 1945
— Диви-диви! Іч, бровенята хмурить!
Видать, серйозний — в наш удався рід! —
...Десяту ніч не спить.
Десятий день не курить.
Десятий день на сотім небі дід.
— Скрививсь... на руки взять?
Ну, йди, козаче! —
Ет, чорт! Дрижить непривчена рука!
...Нарешті він сподобився — побачив,
Які вони, коли ще в пелюшках.
Свої...
(— Бабунь! Та він, дивись, вологий!
Авжеж, держу... Сухі я там поклав!)
Свої з колиски вибрались без нього.
Він — воював.
Коли останньому із нас Опісля ночі не задніє, Війна зненацька оніміє Й уражена, замре нараз. (Це я про ту, що нам болить, Відколи юність одібрала, Що й дотепер, як відпускала, То не всього, й лише на мить.) О як самітно стане їй! Збезлюдніла і без'язика, Вона нас німо буде кликать І виглядати без надій. Та, може, чудо — чом би й ні? — Лучиться й їй розвіє горе: Стежки, дороги заговорять, Мости і стіни кам'яні. Усе закарбували ці Іще не читані аннали. Ми стільки, певне, і не знали, Хоч називалися — бійці. І знов їй скресне те колись, За котрим жалила осмута, Й війна повірить: не забута, І тим утішиться, дивись...
А ось і поле те...
Як раптом щемно
Зайшлося серце!..
Тридцять довгих літ
У пам’яті моїй, як біль, недремній,
Кривавився його незгойний слід...
Це тут було:
жарке шаління криці
І шал атак...
Ген
(мов крізь диму рване тло,
Й донині все те видиться — не сниться!)
Повзе наш цеп...
Як обережно він зміїться!..
І враз — на повен зріст — вперед!
(Вогонь густий? Дарма!
Хай боягуз тремтить з опаски!) Вперед!
Старій карзі самій на зло — Вперед!
І все впереміш — скатки, каски;
Волаючі і зціплені роти;
Кущі (землі? од мін?); багнети, лиця;
І — кулемет;
і — ні добігти, ні спиниться;
І скрики;
й вибухи...
Це тут було...
Завмер, збентежений...
Ні, я не мислив,
Що поле те незаймане лежить.
А ось же і незчувся — в першу мить
Мені невільна туга душу стисла.
Ані сліда...
По самий обрій — жито,
Й ні впадинки малої, ні горбка —
Все зрівняно, навіки стерто, змито...
Та й справді ж, плин років — це та ж ріка:
Усе змива, все зносить час...
Поволі
Вали котило жито, й далі там —
У небо хлюпало при видноколі;
І миром дихали і забуттям
Цей вічний рух, ця безсторонність віща...
І тут я схаменувсь:
«Але ж коли б
Не засівали люди бойовища,
Де на землі сьогодні ріс би хліб?
Цілую хліб твій, Життя.
Щоранку
На порозі
Нового Дня,
Мов подорожній,
Що вернувся
З немислимої далини,
Над рушником стола
Збентежений схиляюсь...
Дай тільки дух звести,
Зажди,
дай звикнуть,
Що знову — небо за вікном,
І вітер знов,
І цвірінчання
Пташок захоплене...
Дай упізнать,
Ні, осягнути дай
Цю хмарку,
Просочену рожевим соком сонця,
Ці перестуки кроків на панелі,
Цю трель дзвінку
(То ж — сміх,
Дівочий сміх?).
Цього вже не було —
Ні кроків,
Ні пташиних голосів,
Ні сміху
Там, уві сні,
(Чи — в небутті?)
І знов — моє усе!
Спасибі! (О, скільки
Дарунків заразом!)
Спасибі!
Я відроблю, повір, я відроблю!
Цілую хліб твій,
Життя!
1970
Люблю і ту, в святковому вінку.
А цю...
Як спрагло я щороку марю нею!
У гумових чоботях, в кожушку,
Де путівцем,
де навпрост зозулястою ріллею
Іде вона...
Ще вранці гостро пахне морозцем;
Буває, й віхола ще крутоне щосили,
Вона ж — усміхнене і розпашіле
Навстріч їй сміло підставля лице;
А там, у слушну мить, пухнастий пластовень
Піймає, мов дівчисько, між долоні,
Дмухне на нього,
й враз — теплінь,
і вже безжурний день
Жене з горбків струмки веселодзвонні...
Ах, ті струмки!
Щоб мала час, вона, гляди,
Й сама пустилася б з дітьми
ускач за ними.
Та ось же — ждуть поля, промерзлі ждуть сади,
Голодні попід снігом
ждуть озимі.
Отож іде вона, спішить чимдуж,
І хай там що — обходів не шукає:
Де настом скришеним,
де по воді ступає,
Де трощить залюбки
хрумкий льодок калюж.
А то ще яром пройде,
нетерпляча:
«Ага! Казала ж я, що тут скарби зими!»
Й ніздрясту кучугуру,
ніби клячу,
Носком незле під бік:
«Ану, стара, прийми!»
І знов — нагору,
пасмо неслухняне
Під хустку підіткнувши на ходу;
І далі — степом,
лугом,
лісом...
Зелень молоду —
Мов долю, всім віщуючи жадану.
Й дурманний дух відталої землі
Аж до зірок встає;
й п’янкі од того
Рояться сни;
і серце, мов на теплому крилі,
Ширяє ввись
і терпне від знемоги...
І — пахне святом.
О солодкий щем
Чекання радості!
Чи й більш: о радосте чекання!
Вже ти веселе чуєш вирування,
Вже повнить душу щасне хвилювання,
А свято — все попереду іще!..
1978
Це поле під яру пшеницю, воно —
ніби чистий
Незайманий аркуш.
На нім через кількоро діб
Завізьмуться люди писать
незрівнянного змісту
Безмірно хвилюючу повість
під назвою — «Хліб».
А поле таке ще байдуже!..
Вони свою долю,
Вважай, тут поставлять на спит, як почнуть борозну.
А поле холодне іще, безстороннє,
а поле
Ще дрімки догойдує після зимового сну.
Цю повість тут пишуть здавен, і —
вже котре століття! —
Ті ж самі щорік
біля неї тривоги й ждання.
Бо треба, щоб в міру дощів було
й в міру поліття,
Щоб град не побив,
щоб вогонь не гунув навмання,
Щоб кліщ не напав,
щоб, гляди, сарани не лучилось,
Щоб техніка (а чи тягло)
«дотягли» за жнива,
Й щоб інших ще тисячі «щоб»
обійшли чи здійснились,—
Тоді лиш довершена буде остання глава.
А поле того мов не зна...
В передзим’я імлисте,—
Диви, чи не наспіх? —
розграфлене грубо на зяб
Воно наче й зараз осіннє,
й тополям безлистим
Не день іще ткати на межах
туманів єдваб.
Куди й починать?
Дожидайся, гамуй нетерпіння,
Хоч явно не діло це — з полем дрімать заодно.
Мо’, треба сипнути йому
попід груди насіння,
Щоб матір’ю (матір’ю!) скорше почулось воно?
(О, як воно зміниться враз,
як розкуто і жарко
До сонця потягнеться лоном,
жагою важким!)
Та поки що...
поле ще чистий, незайманий аркуш.
І — мов неживе...
В день сівби воно стане живим!
І приходить цей день — День Усіх Сподівань.
Починає його
найраніше з світань.
Промінь — паросток сонця — іще із ріллі
Не проклюнувсь на овиді,
а вже в селі
Ніч,— хоч хтозна чи й спала,— хова подушки
Та хутчій — під мостки, між кущі, у ярки...
А в селі й не питають, де ділась вона:
Що та ніч, як надворі сівба весняна!
Вже село при роботі:
з комори онно
Посівне на причепи вантажать зерно.
На бригаднім дворі, нетерпцем горючи,
Трактори позаводили вже сівачі.
Поспішають:
в них нині завдання завдань!
День сівби, день судьби...
День Усіх Сподівань.
День сівби, день судьби...
Обіч шляху рілля
Раз у раз: «Не баріться! Мерщій!» — примовля.
Понад річкою сивий, як мудрість, туман
Шепче: «Там, за тополями зразу, ваш лан».
Ось криничка й струмок — половина путі,
Ось пологий горбок і тополі оті...
І — нарешті те поле...
— Заждалось?
— Ой жду! Острах брав — обламались...
— А ми на ходу!
...І ввіходять у землю пругкі сошники,
І вона озивається дрожем легким,
І в солодкій знемозі, в жаданні зерна
Розкрива своє лоно дозріле вона,
І насіння тече в нього жарко, мов грань...
День сівби, день судьби...
День Усіх Сподівань.
День сподіваних див.
Не «ачей» і не «чень»,—
Спраглу віру нам в душі вселяє цей день.
Все, чого ми бажаєм, усе, чого ждем,
З цим пов’язано днем, цим освячено днем.
В світі трепетно й сяйно від шалу садів,
Пахнуть завтрашнім медом вітри з-над лугів,
Пахне зав’яззю й плодом, що літо наллє,
І — тривогою...
Звідки ж то, серце моє?
Ах, як треба нам спокою, мирних світань!
День сівби, день судьби...
День Усіх Сподівань.
Так, так, це тут! Узвіз і вигин річки...
Оцим лужком між почорнілих трав
Повз мінні вирви й спалені копички
З СП до штабу кабель наш петляв;
Ось путівець
(їй-право ж бо, той самий!),
Он той рядок тополь, що стільки днів,
Казково недосяжний, нам виднів
На пагорбі недальнім перед нами.
А ось і поле те...
Як раптом щемно
Зайшлося серце!..
Тридцять довгих літ
У пам’яті моїй, як біль, недремній,
Кривавився його незгойний слід...
Це тут було:
жарке шаління криці
І шал атак...
Ген
(мов крізь диму рване тло,
Й донині все те видиться — не сниться!)
Повзе наш цеп...
Як обережно він зміїться!..
І враз — на повен зріст — вперед!
(Вогонь густий? Дарма!
Хай боягуз тремтить з опаски!) Вперед!
Старій карзі самій на зло — Вперед!
І все впереміш — скатки, каски;
Волаючі і зціплені роти;
Кущі (землі? од мін?); багнети, лиця;
І — кулемет;
і — ні добігти, ні спиниться;
І скрики;
й вибухи...
Це тут було...
Завмер, збентежений...
Ні, я не мислив,
Що поле те незаймане лежить.
А ось же і незчувся — в першу мить
Мені невільна туга душу стисла.
Ані сліда...
По самий обрій — жито,
Й ні впадинки малої, ні горбка —
Все зрівняно, навіки стерто, змито...
Та й справді ж, плин років — це та ж ріка:
Усе змива, все зносить час...
Поволі
Вали котило жито, й далі там —
У небо хлюпало при видноколі;
І миром дихали і забуттям
Цей вічний рух, ця безсторонність віща...
І тут я схаменувсь:
«Але ж коли б
Не засівали люди бойовища,
Де на землі сьогодні ріс би хліб?»
І гостро свіжим полоснуло болем,
Так, мовби щойно перший я відкрив,
Що кожна (кожна!) з хлібних наших нив
Була — і не по разу! — смертним полем.
І заново те строге вчулось «Мусим!»,
Що дід повторював, коли навчав
Вибачливо поцілувати кусень,
Який — лучалось — на долівку впав.
І думалось об тім, як свято й чисто,
Як сонячно на світі треба жить,
Щоб честь (не просто — право!) заслужить —
Цей хліб, що зріс на бойовищі, їсти...
Не звивистий — обніжком — путівець,
Не шлях, що краєм яру креслить дуги,—
Стрілою в обрій, степом навпростець
Летить зелений поїзд лісосмуги!
О цей нестримний, цей натхненний біг
Крізь версти росяні, в хлібах по пояс!
Який, який іще на світі поїзд
Так повновладно простір переміг?!
Усе минеться — й радість, і біда,
Жита впадуть, ріллею стануть стерні,
А ця рвучка розкутість молода
Повік не втомиться й з путі не зверне!
І марно слідом сокіл-верхівець,
І сонце чвалом — аж дзвенять попруги!
Якби лиш степом — світом навпростець
Летить зелений поїзд лісосмуги!
Візьми мене, візьми і понеси,
Щоб дух нараз од швидкості забило!
О незагнуздана, шалена сило,
Чи не із вічності струмиш єси?
Чи не отут і витоки, й вінець,
І вітер на своя вертає круги?
...Жита. Безмежжя.
Й степом навпростець
Летить зелений поїзд лісосмуги!..
Мов золоті щаблі, аж ген до виднокола —
Валки, валки, валки... Хоч навпрошки
До неба йди по них...
Липневий полудень
пашить над полем;
Сріблясте марево ряхтить звіддалеки...
Хвилинами здається: на отім краю масиву
Хлюпоче море...
Й як він зве до себе,
той далекий край!
А над комбайном куряви задушну хмару сиву
Не розжене вітрець — хоч як його благай.
Удосвіта, по холодку, він повівав ретельно,
Та — розімлів, притих, а згодом геть ущух.
Тепер комбайн — як лиш не займеться? —
іде, немов по черені пекельнім,
І в ніздрі б’є розпеченої сталі млосний дух,
І тхне гарячою соляркою...
Й чи то, як із сосни —
живиця,
Тавот з металу проступа,
чи на бортах лисніють
поту крапельки...
А що вже чола жниварів!
Що вже до спин прилиплі сорочки!..
Мов золоті щаблі,— валки, валки, валки...
Не кожному й про них щось скаже паляниця,
Як запахтить, як все осяє довкруг себе на столі...
А про нестерпну жароту? Про тучі пилюги?
Про довгі дні (та й ночі!)
під немовчний гул моторів,
дзвін і брязкіт криці?
Ну що ж... то я скажу!
Віднині знайте, хто не знав:
оці пітні, до спин прилиплі сорочки,
Неголені, від втоми й від немилосердя сонця
чорні лиця,
Промаслені, мозольні руки в вічних саднах, вічно в кушпелі,—
Оце,
це первісний портрет тієї чудо-паляниці!
Бо то і нині, як здавен, робота для героїв —
Вирощувать, ні — здобувати хліб
у безконечному двобої.
І довго ще він буде в нас важкий,
Як цей до неба шлях (де — мов круті щаблі —
Валки, валки, валки... Крізь цілий світ — валки),
Наш хліб...
Солодкий цей, цілющий хліб людський.
Над жнивним полем молодик — неначе
Хтось обережно нігтем колупнув
Емаль небес...
Ще струмінь дня гарячий
Пульсує з бункера, а на лану
Мигтить роса — вечірнє зерно втоми...
Нарешті рушив зерновоз, і стих
Мотор комбайна.
Можна і додому,
А хлопці — хтозна, що й тримає їх,—
Не квапляться... Усілись на обніжку,
Дістали цигарки, а припалить
Забулися...
Достоту Тиха Мить
Заворожила їх, підкравшись нишком...
І добре, що, йдучи до них, я вчасно
Відчув це і спинився звіддалі...
Як затишно їм зараз, як їм красно
І любо вкупі — Людям і Землі!
Сини і Мати, Вчителька і Учні,
Що стільки знесли на віку своїм,
Які вони в цю хвилю нерозлучні,
І як та злучність необхідна їм!
Давно все спільне — праця і турботи,
Давно вже зайві клятвені слова.
А в мить оцю — вони одна істота,
Й куди не глянь круг них,— живі єства!
Струмить живе тепло від агрегата...
З загінки чути збіжжя тиху річ...
А зерновоз —
два бивні світла в ніч —
Летить у світ — пітьму й біду змагати!..
І знов лущильник на стерню, і знову
Плуги у борозні...
Усе спочатку.
Останню золотаву смугу-згадку
Заллє рілля, мов темінь вечорова.
І начеб зроду-віку ні билини
Тут не росло — до виднокраю голо.
(Там сонця вистигле червоне коло
На обрій опускається пустинний...
Чи сам сідає Липень?)
Кроком тихим
Заходить ніч, ласкава й сумовита.
Це ж скоро прийдуть бабиного літа
Неголосні, щемкі й сумирні втіхи.
Затим, теплінь шугнувши, вітер свисне
Й падуть у прах землі шумливі шати...
І поле чує: треба поспішати,
Й жагу в нім родить це чуття провісне.
...Усе минається, окрім турботи,
Щоб не минулося
саме минання,
Щоб новизни постійне виникання
Велось,
йому завдаючи роботи.
Й в цім вічнім русі, в цім невпиннім вирі,
Перед безмежжям Часу чи й помітні,
Ми стоїмо,
в безстрашші непохитні,
Бо певні сил своїх і повні віри
У тебе, поле!
Ми тебе, мов кладку,
Кладем поміж роками й між віками!
...Ще тік гуде, а вже за сошниками
В ріллі — у Завтра стріли...
Все спочатку
Ти така неощадна... Це знадно! Все — до решти, до краплі... Я кваплюсь! Та в калюжі, в калюжі... Ні,— в землю, я дужа! А з землі у коріння, Та в гілля, та в цвітіння... Сенсу в тій коловерті!.. З неї плід та безсмертя, Ти чуєш — безсмертя! Відчайдушна ти, зливо... Я — щаслива!
Вік НТР в оцю вагарську хижку
Не заглядав, мабуть, і мимохідь...
Старий вагар товсту козячу ніжку
Зі смаком смалить, аж папір шкварчить.
Він в старомодних окулярах (дужки
Мов з дроту й скельця — в дротянім кружку);
Всі меблі: стіл, стілець,
відро і кружка
На табуретці в ближньому кутку.
І не комп’ютер — давня рахівниця
Серед паперів на столі,
й на ній
Вершить каскад арифметичних дій
Господаря прокурена лівиця.
Аж я замилувавсь: як артистично!
А згодом здумалось: адже таким
Було тут все ще в ті доісторичні
Часи, коли ходив я молодим...
Признатись, навіть здивувавсь: поволі ж,
Поволі як іде сюди прогрес!
Хоч, може... (Техніка ж яка на полі?)
Уже й комп’ютери є в хижках десь?
А тік тим часом гуркотав.
Стояла
Прозора тепла ніч, і йшли та йшли
Із степу зерновози...
І помалу
Мене задума й втіха пойняли.
Старовина? Нехай! Та це значливо,
Що тут, де хліб стає добром людським,
Отак, віч-на-віч, розмовляють з ним,
І час пливе, як вічність,— неквапливо.
Колись дадуть відставку рахівниці,—
Комп’ютер стане тонни рахувать.
Але не тільки жито від пшениці
Його навчать «на око» відрізнять.
Його...
Та ні, він сам збагне, кмітливий,
Що звіку все священне на току,
Що хліб
один поєднує щасливо
В собі й життя, й добро, і честь людську.
Й що, перш ніж братись рахувати збіжжя,
З чуттям шаноби, що стуманить зір,
Він має поклонитися підніжжю
Його буртів — найвищих в світі гір.
Квітневим передсвітанком,
теплим і вологим,
У сяйві місяця,
вщербленого наполовину,
Наш автобус і —
по обрій —
рівнина полога...
Це Призаймище,—
каже хтось,—
родюча місцина!
Шофер
заклопотано порпається у моторі,
Клянучи якісь клапани
та прокладки стерті.
Ви гуляйте, товариші,
поїдемо не скоро.—
Ну, що ж,
спасибі принаймні за відвертість!
Слухняно гуляємо,
пихкаючи цигарками.
(Добре, що запаслися,
їхавши з дому!)
Зеленкуватий асфальт
шурхотить під ногами...
Тиша тут яка,
на Призаймищі цьому!
Тінь од хмарини,
що на місяць набігла,
Неквапливо перевалює через дорогу
Й, підстрибуючи, пливе тим полем застиглим,
У серці щемливу будячи тривогу.
Щось є таке
в цьому затаєному мовчанні,
Що бентежить,
а ніяк не назветься словом.
Незадавнений спомин?
Покірливість чекання?
Ледь притлумлена туга за чимось невловним?
Призаймище...
Стій-но: при Займище...
Значить —
Ця земля межувала із зайнятим, з полем...
То, може, це жага материнства гаряча,
Ще тодішня,
перемішана з заздрістю й болем?
Може, справді лиш ізверху,
лиш зовні кірка
Затягує рани
та образи колишні?
Адже й мед,—
якщо мучивсь ти з бджолами гірко,—
Без присмаку солодкий тільки для інших.
Чи отак
із забарливим звикаються визнанням?
Все, здається, позаду,
ти звершив свою справу,
Та лишається у досягнутім
біль досягання,
Як у спразі утоленій — пам’ять про спрагу.
...Щось там сталось —
усі до автобуса юрбою...
Що, мотор вже полагоджено?
Будемо рушати?
...Призаймище...
Призаймище, я не прощаюся з тобою,
Я приїду ще — тишу твою наслухати...
1972
Осінньої зажуреної днини —
Мов то не літа, а життя вінець,—
Веде мене за криком журавлиним
Понад озимим полем путівець.
Що я шукаю на оцім,
в задумі
Притихлім полі? Чом зове й зове
Цей небокрай у сіро-синій стумі,
Відкіль небавом вечір напливе?
Він все зітре...
Негодою намокла,
Важка пітьма сховає назавжди
Ячання журавлів, іще незмовкле,
Письмо їх крил незгасле...
А сліди?
Від всього в світі щось лишитись мусить —
Вплестись у пряжу, що життя пряде.
Вітрець на грядку краплю з гілки струсить,
І — паросток із зернятка гряде.
А що залишиться по тім ячанні?
Прозора крапля жалю?
А по ній?
А втім,— чого тут критись? — в тім питанні
Не чийсь ятрився біль, а власний, мій!
Мене в моє тривожне передзим’я
Допитував дарований мені Судьбою Час:
що встиг в житті,
із чим я
Зими суворі зустрічаю дні?
А я мовчав... Мов з холоду — затерпло
Усе в душі. Що я сказати міг?
Що встиг в житті... Яким нараз нестерпно
Малим зробилося усе, що встиг!
Ну, працював... Ну, вийшло так, що клунок
Діставсь мені на спину нелегкий...
Ну, жив за свій, не за чужий рахунок...
Та слід який? Урешті — слід який?
Чи певен я хоча б, що розплатився
За свій, сказать, від долі буханець?
...Я йшов і йшов. Кудись у вечір вився
Понад озимим полем путівець.
Чи розплативсь... То — з голосу гордині.
Бо й поле — запитай його лишень —
Не знає та й сказать не схоче нині,
Яким воно свій жнивний стріне день.
Все там, за Часом.
Ці ростки озимі,
Жалкі й прекрасні в слабості своїй,
О, як воно намучиться ще з ними
В зимову стужу й в літній суховій!
Воно усе — й тепло, і соки щирі,
І душу їм усю віддасть, а там...
Потому поле буде ждати й вірить...
І в тім його священна правота,
Щоб вкласти все, ще й зверху добрий лишок,
І — хай виносить Час свій рішенець!
...Я притомивсь... І чуйно біг свій стишив
Понад озимим полем путівець.
Я йшов понад Чеканням.
Бо озиме
І є у сутності своїй жданням.
А задуми, діла людські? Над ними
Хіба не той же Час владар?
Чи й нам
Не те ж судилось: працювати й вірить,
Що недаремно користаєм вік?!
І журавель, відлинувши у вирій,
Немарно свій у небі сіє крик.
Комусь він кане в серце, як росина,
І добру й мудру зродить в нім печаль,
І, може, щось нове збагне людина
Й нову одкриє за літами даль.
Та й ось же, ось нового віку обрис,
І жде зерна
й твоїх трудів щирець...
Кінця нема!
Біжить, біжить за обрій
Понад озимим полем путівець...
1981
Усе, чого торкалися віки, Стає пророчим знаком таємничим. Круг Золотих воріт сніжок легкий Нуртує, мов примарне біле віче. Це діялось до нас? Це — після нас У плоті, в звуках оживе, як диво? А потім що? Під ноги ляже наст? І настом вкриє це каміння сиве? О вічний каменю людських доріг! Чийсь крок... Чийсь голос... Чийсь бентежний подих... Тисячолітній сніг На Золотих воротах... 1972
Ходім, кохана! День який гуля!
Я й сам не знаю, чого серце хоче.
В промінні — мов розтанула земля
І хвилями зеленими хлюпоче.
Таке вві сні липі бачив я колись
(Мені весною Київ снився завше):
Каштани вітами переплелись,
У ширину всю вулицю зайнявши.
Ми знов зустрілися — каштани й ми —
Весняних вулиць давні старожили.
Після такої довгої зими
Ми ці години щастя заслужили.
Ходім, обнявшися, співать пісні,
Хай оглядаються на нас прохожі,
Нам і каштанам вулиці тісні,
В цю весну ми на них буянням схожі.
1946
Була звичайна вулиця,
Проста, без жодних див,
Мене ж немов за руку хтось
Щодня туди водив.
Жила хороша дівчина
В будинку за містком,
Росли зелені пагінці
У неї під вікном.
Мені лише сімнадцятий
Ішов тії пори,
Вона ж здавалась старшою
Років на два чи три.
Я часто зустрічав її,
Та підійти не смів,
А, трапилося, глянула
На мене із-під брів,—
То я одразу знітився
І спалахнув лицем,
І певне, що я видавсь їй
Зеленим пагінцем.
...І знов на тую вулицю
Я випадком забрів.
Дитячий сміх доноситься
З дворів та із садків...
І от — війнуло спогадом,
Далеким, давнім сном:
Жила хороша дівчина
Тут близько, за містком...
Он видно і будинок той —
У вікнах промінці...
Ось підлітками-кленами
Стоять ті пагінці,
А ось... в малого хлопчика
Сміються із-під брів
Ті очі, що колись у них
Я глянути не смів...
І щось із серцем діється,
А що — і не збагну.
Мов пісеньку навіяло
Хорошу й ледь сумну.
Відкіль вона? Чия вона?
Й слова... Про що слова?
Про те, що все минається?
Про те, що не бува
Ні гіркоти без радості,
Ні щастя без жалю?
...У мене вже дружина є,
І я її люблю.
Та хороше, що пам’яттю
Наділено серця
І що не має молодість
Ні краю, ні кінця!
1951
Те веселе квітневе небо
в ластовинні зірок
Відсвітило давно і давно вже погасло для мене.
Зрідка в пам’яті зрине
й мій обрій осяє буденний
Сміхотливе дівоче лице
в ластовинні зірок.
Те веселе квітневе небо
в ластовинні зірок...
Я не стримався б, я похвалився б,
що зрів його поруч,
Та самому собі вже не вірю,
що жив у ту пору,
Коли світ надовкруг золотивсь
ластовинням зірок.
Це веселе квітневе небо
в ластовинні зірок...
Я й не знав, що його і думками
торкать небезпечно:
Ось... набігла печаль.
Посоромилася б, недоречна!
Глянь, як квітень звабливо ряхтить
ластовинням зірок!..
1981
Людо! Людо!
Озовися! —
Тихо... Й знов на повні груди:
Людо! Де ти? —
На узліссі
Хтось гукає, кличе Люду.
Хто гукає? Хто шукає?
І кого? — Сестру? Кохану?
Чом неспокій підступає,
Душу збурює неждано?
Чом спинивсь я у тривозі,
Жду, завмерши, вірю чуду,
Що за мить на цій дорозі
Стріну Люду, стріну Люду?
Що десь тут вона,
до строку
Невидима за гілками,
Начебто не десять років —
Десять кроків поміж нами...
Людо! Людо! —
Не здалося...
Може, справді кличуть Люду,
Рідну, ту, яку я й досі
Не забув і не забуду?
Ту, що в серці
не як спомин,
А — жива — живе єдина,
Ту, яка тепер другому
Друг навіки і дружина?..
— Людо! Людо! —
кличуть Люду...
Луни тишу розкололи...
Не забув і не забуду,
Біль не стишиться ніколи!
1954
Ті роки — мов прочитана книга забута.
Десь та книга лежить на далекій полиці.
Все, що діялось там,—
вже давно небилиця,
Все давно вже заткала непам’яті рута.
Та зненацька зчиняється буря,
й неждано
Відгортається в книзі прижовкла сторінка.
І стоїть на пероні заплакана жінка,
Ще й донині болюча,
й вже наче незнана...
Скільки слів, скільки сліз,
скільки літ поміж нами!
Мов незрушна звелась, непрозора запона.
А тоді...
Ще хвилина, і рушать вагони,
Я ж — сміюся, жартую,
я тішуся снами.
Розбудіть! Запитайте, чого я не плачу?
Покажіть мені завтра моє
крізь щілинку;
Я ж не знаю, не відаю ще, що цю жінку
Вже повік не побачу,
повік не побачу!..
Розбудіть...
А прокинуться думи похмурі.
Запитайте...
А чим відповісти, відбиться?
Я закрию ту книгу й верну на полицю.
До нового нальоту незваної бурі...
Світлані
Дивись но – у небі прощальні ключі…
А літо?Було й відбулося?
Це ж не згледишся – скоро осінні дощі
Та на білу траву
Мого волосся
А я, дивак, іще липнем живу...
(Ну, справді ж, про липень ішлося!)
Звідки, мжичко, сипнеш
та на білу траву
Мого волосся?
Одвічно так:
доля майне у вікні,
Й не кожен гукнути посміє...
Осмілів я нарешті:
— Всміхнися мені,
Поки ще мене усмішка гріє!
Не чує...
— Я осьде! Я з літа зову! —
Іде... Мо’, гадає — здалося?
Дрібно сіється мжичка
на білу траву
Мого волосся...
Догнать!
Ублагати!
Ну що ж ти? Мерщій!
(Аж серце в нестямі зайшлося...)
Я стою...
Приминають осінні дощі
Білу траву
Мого волосся...
В безумства і в мудрості серце поради питає,
Та мудрість мовчить,
а безумство своє тільки знає.
Вагається мудрість (інакше вона б не мовчала):
Який буде наслідок?
Знати спонуку замало.
Безумство ж не віда вагань — океан по коліна,
Безумство шаліє: «Люби!» —
йому досить хотіння.
«Люби! — воно жарко шепоче.—
Іди, куди вабить!»
А мудрість карається:
«Пізно... Ой, пізно вже, мабуть...»
А мудрість заходиться роки поважні лічити...
І раптом крізь стогін їй чується:
«Ах, замовчи ти!»
І мудрість німіє.
Лиш сумнів бере многодумну:
Безумство кричало?
Чи скрикнуло серце безумне?
1986
Як же хутко тая весна Обернулася літом! Шкода, мамо, ой, шкода, мамо, За білим цвітом! Що за цвітом жаль, то ще більш — За колоссям налитим! Шкода, сестро, ой, шкода, сестро, За зжатим житом! Що за житом жаль, то ще більш — За тим полем далеким. Шкода, доню, ой, шкода, доню, Що літа — мов лелеки! Що за літами жаль, то ще більш — За віком прожитим. Шкода, внучко, ой, шкода, внучко, За білим світом! Гей, за білим світом! 1970
Ось ти й в шибі, осене, Облетілим ясенем. Де блукали росами,— Сіна стіг припасено. Де не йшлось — літалося, Ткалось хороводами, Нині — як те й сталося? — Просто — пішки ходимо. Й що зробились тихші ми, Не сховать за позою. Думалося віршами, Написалось прозою... Льон-льонок — на терниці... Та планета ж крутиться! Може, щось і вернеться? Щось, гляди, ще й збудеться? Ще ж ось рядом ториться Вічна путь безкрая ця!.. Те, що не повториться, Хай хоча б згадається...
Звідки, люди, їдете, відкіля? З ярмарку ми їдемо, іздаля. Як ярмаркували там, розкажіть, Що ви продавали там, розкажіть. Юні ми года свої продали, А тоді й середнії віддали, Сто ковшів пісень іще, та казок, Та думок нелічено, та думок. Ну, а там, на ярмарку, платять як? Хоч за ціну спродали чи за так? Совісно ми правили, в самий раз, Не ославлять здирцями люди нас, Дякувати будуть нам, далебі. А собі придбали що, а собі? Ось... купили сріберні ці шапки. Ще купили грушові ми ціпки, Ще — пісень нелічено та казок, Без розгадки загадок та думок... А самі ж бо, хлопчики, ви куди? — Ми туди ж, на ярмарок, ми туди!.. 1975
Травинко, необачною ногою
Край стежки збита,
Не нахилились над тобою,
Щоб пожаліти...
Пройшли, собою заворожені,
Од себе п’яні,
Рука — несміла й переможна —
На тонкім стані...
Ти їх клянеш, мабуть? Зажди,
Клясти не треба.
Вони ще вернуться сюди —
До тебе.
Що п’ється — вип’ється,
дивись —
Мигнуло денце...
В щемливім спогаді колись
Ще скресне день цей,
І ти у ньому оживеш,
І більш не зв’янеш —
Сльозою з вії упадеш
Чи... віршем станеш.
День народження друга, якого немає в живих...
Сидимо у кімнаті,
де голос його ще не стих;
На тих самих стільцях сидимо круг стола, за яким
Стільки років уряд
ми цей день відзначали із ним.
Той же посуд,
те ж саме вино, що й завжди,
у пляшках,
Той же клен за вікном
із зірками на голих гілках...
Все як завше було,
тільки Час проминув, тільки Час...
День народження друга, якого нема вже між нас.
Ось отут, де господарю й слід, він сидів за столом.
Тут і келих чекає, наповнений добрим вином.
За хвилину він зайде, це ж свято його — не чиєсь!
Десь затримавсь, напевне...
Ну ясно,— затримався десь!..
Ми ж тим часом, однак...
почнемо, бо — чекати дарма:
День народження друга,
якого між нами нема.
Так, немає, нема;
це реальність гірка —
не слова.
Вже й жона його звикла
писати в анкетах: «вдова»...
Що ми знаєм про те, як їй мається в домі оцім,
Де й донині все зветься,
як здавна наречено ним,
Де усе як було,
тільки Час проминув, тільки Час...
День народження друга, якого нема вже між нас.
Ми потроху, проте, перегодом забудем об цім:
Розтечуться розмови — не буде ж застілля німим!
Хтось, гляди, пожартує,
і сміх на той жарт пролуна.
Хтось подумає: «Грішно!» —
та — визнай, на кому вина!
Це — життя!
Кожен порух диктується ним,
кожен звив.
День народження друга, якого...
Та був же він, жив!
Тим і сходимось ми в його домі в цей день,
бо за ним
Залишилась жива борозна, що проклав він живим.
Все іде, як і мусить іти!
Та — помовч... Якщо все,
Звідки ж туга, душе моя, чом вона ссе тебе й ссе?
Вільно тчеться розмова,
і солодко п’ється вино.
Та чому перед зором щоразу
це чорне вікно?
Там обнесений клен,
там на скрючені голі гілки
Нанизались (спитати — навіщо?) холодні зірки...
Листопад...
Це — ще осінь.
А втім, то — зима вже, зима.
День народження друга, якого нема вже, нема...
1982
Вже все переговорено давно,
Усе поперезгадано...
Хіба що
Зосталося на денці непутяще,
Хоч зараз не страшне уже й воно.
Було... То й що? Хто без гріха прожив?
Хто може всяким днем своїм гордиться?
Сусідка — веселенька молодиця —
Про кожного розкаже сто мішків.
Їй про усіх в селі відомо все —
Така вдалась оката та вухаста.
Вона — й не зви — навідується часто
Й щораз чутки діжницями несе.
А ще у хаті радіо бубнить.
Не все, буває, розбереш, бо — тихо.
Проте — нехай! Лише б не сталось лиха,
То можна, й геть не слухаючи, жить.
От щоб частіш приходили листи!
Їх ждеш і ждеш...
Де ждаників тих взяти?
А їм листок до скриньки донести,
Мов з неба сонце голіруч дістати.
Отож і виглядаєш цілі дні!
Та вдень — щось в хаті робиш чи в городі,
Щемкіше шкулить в ночі навісні,
Коли світанку дочекатись годі.
Як перебуть її, цю вічну ніч?
Боки болять, якщо лежати нишком,
То крутишся, рипиш бідовим ліжком,
Й сучиш думки, бо не зженеш їх пріч.
Робив усе життя, дітей ростив,
Не дожидався від судьби потачки,
А що ж на старість?
Охи та болячки...
Виходить, тільки це і заслужив?
Ну, втіхи б трошки! Час же й крихти стер,
Не залишив і присмаку у роті.
Ось любощі... Про них, як в анекдоті:
«Невже цим ще займаються й тепер?»
Колись ханьки не м'яв — займавсь таки.
Та цур! Цього торкать не треба нині.
Ось лежимо, мов діточки невинні,
Й сопем собі тихенько...
Діточки!
А йти відціль не хочеться однак.
Хай все минулось — що вже тут попишеш?
А ось же — мислиш, дивишся ще,
дишеш...
Ні, хай і далі буде хоч би так.
Усе вже, все було... — зітхає Хмурий. —
Весна, дощі, кохання, осінь, сніг...
Вставали й прахом обертались мури,
Краса лугів лягала сіном в стіг...
Було, й нехай! — в одвіт йому Веселий. —
Але подумай: все це буде знов —
Сніги, й весна, і сміх в людській оселі,
І дощ, і квіти з лугу, і любов!..
...І так щодня: й на мить не тихне бій
Між ними і —
в душі...
В душі моїй...
По вулиці, де — мов галактика —
Кружить людський нурт,
Жінка
під синім халатиком
Кулю несе земну.
Всю — з грозами і колисками,
З шумом трав і гаїв,
З палацами, з обелісками,
З трелями солов’їв.
Всю — з проводами і стрічами,
З яблуками й дощем,
З істинами одвічними
І тими, що будуть іще...
Не вклоняйтеся, люди, ідолам,
Не шукайте всує богів,—
Вона,
то вона провиділа
Долю усіх віків.
То в неї під серцем
накреслено
Майбутнє обличчя землі —
З її завірюхами й веснами,
З садами в ранковій імлі,
З шляхами, іще не відкритими,
З містами, що ще зростуть,
І...
з тими жінками вагітними,
Що через століття прийдуть
По вулицях, де — мов галактика —
Людський кружитиме нурт,
Нести й нести під халатиками
Кулю земну...
Не тому, що в вагоні не спиться,—
Мені шкода проспати цю ніч.
Надивитися б,
ах, надивиться б
На красу, що біжить мимо віч!
Де ще буде таке:
чередою
То ярок, то діброви крило,
То мигтить золотою лускою
Понад обрієм дальнє село,
То враз випаде місяць із хмари
І — в ставок, мов на срібний таріль,
То по-свійськи мигнуть тобі фари
З путівця між притемнених піль...
Сто разів так було вже,
та, мабуть,
Нерозгаданий чар в тому є,
Що все горнеться к серцю, і вабить,
І твоїм — аж болючим — стає.
Ніби згадка щось знане гортає...
Може, бачене в іншім житті?
Може, хвилі такі посилає
Те, що видиться обіч путі?
Ось майнула за садом хатина...
Присягнуся:
про мене у ній,
Щось пригадуючи,
в цю хвилину
Здумав давній товариш мій.
Чи он в березі постать...
Зажди-но! —
Серце радісний здогад розтяв —
Раптом жінка оця — та єдина,
Котру спрагло шукав все життя?
Але — хвилька, й той берег проскочив,
У перелісок канув рідкий.
Як квапливо колеса стукочуть
Через ніч, через думи й роки!
Знов місток, знову став срібноликий;
Полустанок... За стрілкою — гать.
Мені б тут залишитись довіку.
Чи з собою усе це забрать?
Забираю!
Містки і озерця,
Переїзди, рогіз край води...
А тут — очі лишаю
і серце
Ненаситне моє
назавжди.
Цей вітер — з віддиху мого, її, його,
Цей дощ — із світлих сліз її, його, моїх,
Цей розчерк блискавки — сердець
живий вогонь,
Що ми шлемо в огром просторів світових.
Цей грім — то сміх лунастий мій, його, її,
Ця тиша — з захвату, що раптом обійма,
Коли злітаєш в думці над поля й гаї,
Над білий шум садів, яким числа нема.
Це — наших рук дива. Ми — скрізь,
ми всюди є!
І хто розводить там, що щастя — то міраж,
Як ось він — дім, де все — її, моє, твоє!
О Земле — доме наш!
Вже так ми й доживем — на перепутті
Доріг у вчора і в прийдешні дні.
Позаду — згадки, друзі незабуті,
Попереду...
Втім, що там вдалині?
Вже хибить зір, то й роздивитись годі.
Та твердять всі, що йдеться до добра.
Пождем...
Хай перш не Золота Пора, —
Хай буде хліб та у народі згода.
Самим же й крихти досить.
Ми ж неначе
Вередунами й звіку не були.
Ось нам по півстоліття на додачу
Судьба і Бог, не знать за що, дали.
На що їх скористали — інша справа.
За це — перед Сумлінням буде звіт.
А поки що — топчім у лузі трави,
Вдихаймо сонце, простір, цілий світ!
Такий він звабний і зовучий в травні,
Такі у ньому сили клекотять,
Що оживають сподівання давні,
І рвешся надолужить, здоганять.
Полеглі, вмерлі, всі, котрі не з нами,
Який то біль, що ваш спинився час,
Що тільки обелісків сталь і камінь
В святкове небо дивляться за вас.
Простіть нам цю — на старість —
невситимість:
Усіх бо жде та путь без вороття...
Живі і мертві, разом помолімось,
Щоб світ стояв і щоб жило життя.
Як совість не буває потаємна,
Як щирість не одводить ясних віч,
Так і Життя:
на ймення кожну річ,
І світле світлим зве,
і темним — темне.
Воно відверто б’є й відверто любить.
Дарма — чи в тіні ти, чи на виду,
Життя й на мить
з очей тебе не губить,
І, поки ти із правдою в ладу,
Тобі одвітне.
Рано а чи пізно
(Й що б не точилось — бій чи підла гра)
Життя, все чесно зваживши,
залізно
Стає на боці права і добра.
Бо як би не старались нице й темне —
Ішли б в штики чи кланялись доземно,—
Для нього день — то день, а ніч — то ніч!
Як совість не буває потаємна.
Як чесність не одводить строгих віч.
— Мамо, як цей дядечко плаче?
— Ну, як... Вічками, як ти.
— Ні, мам, дивись, у нього немає вічок!
(Підслухана розмова)
А плачуть незрячі руками,
Коли їх, мов ті обереги,
Йдучи, наперед виставляють
Так ніжно й турботливо, ніби
Від замахів злих прикривають
Невидиме щось, та безцінне,
Яке перед ними крокує.
Ще — плачуть незрячі ціпками,
Що жваво з асфальтом чи бруком
Говорять... О, як вони лунко
Веселий свій дріб розсипають
Під їхні думки невеселі!
Ще — лицями плачуть незрячі,
Як ними, ледь-ледь їх піднявши,
Чутливо і начеб несміло
Шукають — де сонце у небі?
«Ах, ось воно, ось воно!» —
усміх
Чи болісна зморшка — хто знає? —
Торка їхні стулені губи...
А ще вони плачуть — сльозами,
Що нам набігають на очі,
Що в наших серцях закипають.
Як дивимось в їхні обличчя,
Попалені люто війною,
У їх спорожнілі орбіти,
З яких вона сонце зогнала...
Причулося?
Чи справді — кличеш,
сурмо?
Така довкола тиша...
Шелестить
Осінній дощ за вікнами,
і сумно
З ним листя шепнеться...
Я був на мить
Заплющив очі,
і — сопілка,
Наївна флейта юності моєї,
Озвалася
(несміло так — мов гілка
На вітрі забриніла).
Й тут...
Давно за нею
Ти ходиш назирці.
Ще зараз на підмогу
І барабан гукнеш?..
Втім, ось він сам!
Важкий, громохкий тупіт за порогом...
— Ти звідти знов?
— Авжеж! Звідтам! Звідтам! —
Там час безсилий, знаю.
Там всевладно
Й донині править грім.
...За даллю димних піль
Гармати бухають (чи метроном?), нещадно
Мої хвилини лічачи...
І ви — відтіль
Послами. Сурма й ти.
Але заждіть!
Я щойно
Своє кохання перше слухав. З товщі літ
Мені моя наївність невигойна
Той сад вернула,
ні, той зниклий світ,
Де й досі сниться те, що не збулось,
Де неминуче
ще — не неминуче,
І зорі — ось вони,
і щастя — ось...
(Ви чуєте, як звабно, як жагуче
Співає флейта?)
Ось та стежка... Таємниче
Схитнулась гілка...
Тінь тремтить ажурна...
Хоча стривай-но — засурмила сурма...
То — в спогаді?
Чи справді — кличе?
Он вдарив барабан... Колони крок сягнистий
Стрясає брук... Це там?
Це там чи тут?
І я, наструнений, встаю.
І дух врочисто
В мені випростується.
Й кожен серця стук
Тим звукам вторить...
О троїста
Життя мого музика!
Вже не розплету,
Не роз’єднаю голосів!
Одлуння грому
У гілці потривоженій бринить,
І флейта сурмою
в саду нічнім
Суремить клично...
І над всім —
Це барабанне бухкотіння метронома:
«Забув? Забув? Забув, що час летить?
Не спи!»
Не сплю. Я твій.
До бою кличеш знову?
Новий садити сад?
Чиюсь долать біду?
Я відчиняю двері. Я готовий.
Іду!
1971
Це так, у підсумку ти справедлива,
Історіє...
Влягаються буруни,
І знову славлять Орлеанську діву,
І правий, правий знов Джордано Бруно!
Страшних кострищ змітаючи золу,
Приходиш ти, і рано а чи пізно
Звучить, як віщий грім, на осуд злу
Твій вирок грізний.
Геть, геть із пам’яті, багаття навісне!
А втім, стривай... Там — серце спопеліле.
За далеччю століть чи ми збагнем,
Як корчилось воно і тріпотіло?
Що пам’ятник?
Святій запізній дар,
Він простоїть віки, повитий терном,
Але живій і смертній Жанні д’Арк
Двадцятої весни він не поверне...
...Доорюй схилене моє чоло,
Суворих років пам’ять невблаганна!
О, скільки їх у небуття пішло,
Полтавських Жанн і київських Джордано!
З кипіння й шалу зборів і —
ні звістки,
З палких обіймів щойно і — не жди...
Партійці сиві, юні активістки,
Де ваші загубилися сліди?
О справедливосте!
Пильнуй свої пости!
Пильнуй
і з першим повівом тривоги
Швидкою допомогою лети,
Щоб врятувати й мить
життя людського!
1957
Мов вибухла, граніт вщербивши, міна,
Й зметнувся, заметавсь
вогонь рвучкий...
Це — міна пам’яті, отут віки їй падати
і вибухать щоднини.
Й влучати в совість,
сипать свіжу сіль
На давні рани, на притихлий біль.
Усе забути можна — й кров і муки:
Свої карби в живій душі несем.
Та з чим зрівнять, чим зміряти розпуку
Розстання з Білим Днем?
Ту грань, коли вони його втрачали,
Коли щосил
на рятівні причали —
В життя, в життя
з пітьми, із смерті рвались?!
їх спрагою, якої не вгасити,
Трагічним безпросвіттям їх прощань,
О міно пам’яті,
пали і рань,
Аби живі
могли достойно жити.
1986
... Це з чорного розливу дохлюпнуло,
Що роки ті накрив і умертвив,
Бо не стає — тут не буває див —
Минулим горе, хай давно й минуле.
Вона при нас, ота біда-навала,
Горою між найтяжчих наших лих.
А ще ж — пильнуй! — живуть нащадки тих,
Що з рук дитини кусень виривали.
Не злочини, — вони й малої хиби
Не визнали й туди ж, назад зовуть.
І, дай їм волю, знову заведуть
В те ж ошуканство підле, в ту ж погибель.
Не даймо їм, не даймо їм звороту!
Якщо ж дамо,
не попусти вини
Нам, Боже правий,
гнівно прокляни
Ту скибку хліба, що несем до рота.
Це ми? Це справді — ми?
Порозверзали разом
Уста, десятиріччями залізно
Закуті страхом
(А ще — згідливістю,
А ще — лакузтвом, ницістю, а ще...).
Глаголь!
Речи! Витійствуй!
З кафедр і трибун,
У мікрофони радіо і перед оком
(Не вічком!) камери!
Це справді — ми?
Хапаючись — немов на язику
Жарини, не слова,— заговорили
Про все (чи не про все ще?),
й всі сміливі,
Непримиренні — гласність!
Гласність!
І не відлигою на день чи місяць,—
Назавше, кажуть! Чуєте?
Аж сльози
З очей од радості.
Аж подих
Од щастя затинає — дожили!
Одно лиш — сором
(відав би хоча б,
Який він недоречний зараз!),
сором,
Ні, ні, і гляне в душу.
Він дивує,
Що всі в нас праві, всі, а винуваті,
Якщо й були, то — хтось, колись, не ми...
«Ну, що питати з мене, з тебе, з вас,
Коли не дозволялось? Це ж те саме,
Що в роті кляп.
А ми ж так ждали!
Ми ж так!..»
О Сороме, благаю: не засни!
Бо раптом знову... щось таке...
То — як ми?
Благаю — не засни!
1987
Освистані зіходимо... За віщо?
Не так жили, нам твердять.
Що й казать,
Надій і планів наших попелища
Ось-о вони — глядіть на них! — лежать.
Отож, це справді істина, виходить?
Виходить...
Та пораджу не спішить
Швидким, що встигли вже з веління моди
Собі суддівські мантії пошить.
Не все так просто і не все так пласко:
По той бік мінуси, по цей плюси.
Буває шани гідною й поразка,
Коли ти чистий совістю єси.
Ми щиро вірили.
Прозріли пізно?
Це так, могли б раніш.
Та з юних літ
Брехні й оман лаковані крутизни
Довколишній нам затуляли світ.
Ви скажете, були й зіркі? Хвала їм —
Усім, хто духом дужим встав з колін!
Ми, може, й досі всіх іще не знаєм,
Кому доземний скласти слід уклін.
Та як із рештою, котрі ГУЛАГ'у
Тортур не звідали?
Із ними як?
Всі їх труди, усі старання й змаги,
А заодно й життя списати в брак?
Доводилося чуть: «А що ж, списати!»
(І осудливі сентенції услід).
Були між нас (цього не приховати,
Без виродків чи є на світі рід?),
Були, що стрімголов годити рвались,
В присос лизати (й не лише перед),
Що пнулись, не соромлячись загалу,
Жадібно з дулі злизувати мед.
Та всіх — у те число? Підряд? Без спиту?
Й старих вояк, що Гітлер не скосив?
І роботяг, щодень бідою битих,
Хто на дітей, на хліб гіркий робив?
І тих, що, зуби зціпивши, мовчали
Чи з примусу свій силували дар?
І тих...
ГУЛАГ усіх не взяв: замало —
Як на народ! — було у нього нар.
Тепер «Не був там?» — ґандж.
Спасибі, вищу
Покару не дають іще за це.
Та гудять і позаочі, й в лице...
Освистані зіходим. А за віщо?
Живе при мені —
чи не з дня, як себе пам’ятаю —
Стоокий, недремний
і впертий, як віл, вередій.
Як схиблю у чомусь,
він перший скипить:
— Зневажаю! —
Попросиш, щоб вибачив,
гримне: —
Й просити не смій!
Буває, втомлюся і:
— Годі,— кажу,— відпочину.—
А він: — Значить, кидаєш,
замість зробить до ладу?
— Та я ж на годину!
— Й робити якраз на годину!..—
І спробуй його переспорить,
мого вереду!
А скінчу нарешті роботу,
підсяде і миттю
До чогось причепиться —
й чорт — в найболючіше ткне!
Й що золотом блискало,
враз обертається міддю,
Що свіжим здавалося,
блякне, утерте й пісне...
І знов починаєш —
удруге, і втретє, й вчетверте...
Й щоразу — хоч всоте! —
ледь тільки перо покладу,
Ревниво, як друг,
і, як ворог затаєний, вперто,
Береться вишукувать промахи мій вередун.
Уже бунтувався я,
зозла вже гнав його в шию,
А він... тільки гляне з докором
і звично почне,
Що я і того, бач, не знаю,
й того, бач, не вмію.
Що маю молитись,
щоб він не покинув мене.
Бо я і при ньому
вмудряюсь дурницю утнути,
А піде він,—
тут же шубовсну на дно, як колун...
І я замовкаю — кому ж бо охота тонути? —
І знов обіч мене
на трон свій сіда вередун.
І знов перед ним
я покірно хилюсь головою,
За кожен свій порух
звітую йому і тремчу.
Он... чуєте?
— Гей, ти ж, добродію, хвастаєш мною!
— Не хвастаю, що ти!
— Негайно замовкни!
— Мовчу...
1978
Якими бачать нас марсіяни
(Якщо вони є
й якщо дивляться на нас)?
Певне, наші розлогі
їх дивують океани,
Що бунтують —
ніби тісно їм —
раз у раз;
Певне, гори земні,
що сріблясті піки
Встромили в голубінь піднебесних сфер,
Вони
за нескромний приймають виклик...
А тарелі морів наших?
Блюдця озер?
Чи й їх вони чарують, як нас, манливі
(Тим більш,
коли дивишся на них здаля)?
А ліси? А річок
розгонисті звиви?
А луги? А заплави? Левади? Поля?
Правда, зараз
якийсь ніби злам у них стався —
Інші нині й річки,
і поля, й небеса;
Бач, двадцятий
обкурює їх, мов найнявся,
Громом-гуркотом душу із них витряса...
О двадцятий наш вік епохальних звершень!
Вік — творець і сівач!..
А проте, як жнець,
Він стократно себе, сівача, перевершив,
Бо ще ж зводить
своє й не своє нанівець.
Якщо є в марсіян
сучасні телескопи, Достатньо потужні,
щоб зирнути у суть,
То видні їм
обпалені ліси Європи
Під їдкими дощами,
від яких вони мруть.
Якщо є в марсіян
чутливі радари,
Вони бачать — на Землі
скрізь одне і те ж:
То шахти для ракет, то секретні ангари,
То пункти стеження
з вежами й без веж.
Накопичено Еверести всілякої зброї,
Й що не день випробовуються
нові взірці.
Так і жди, що земля
щось недобре накоїть,
Бо за цим
може бути лиш підступна ціль!
Ось пливе вона — уособлення воєнної моці,
Дредноутом
проти іносвітніх стругів,
З кобурою Африки
при одному боці,
З кобурою Південної Америки
при другім...
А вже на континентах (на всіх!),
де не глянеш,
Кулемети, гармати;
ще й танки димлять...
З опаскою дивляться на Землю марсіяни.
Через те, видно,
й в гості до нас не летять.
1988
Ні вогню, ані диму...
Та чи зміниться суть?
Ті ж шляхи, що — до Риму,
Інших — з Риму ведуть.
Біг, лічив перегони...
І не кинувсь: «А тил?»
Є на всіх Рубіконах
Камінці з Фермопіл.
Не зійшлись інтереси...
А чия в цім вина?
У Парижа і меси
Справді вартість одна?
Все тепер проти мене.
Що? Й від кого чекать?
Руйначі Карфагенів
Містом Сонця не снять...
Тут і день ще похмурий...
Все, брат, косо пішло!
Ждав — грядуть Байконури,
А бредуть Ватерло...
1988
Щойно тільки світало — вже сонце заходить... Я ж ледь-ледь доорав, а ще сіять, скородить. Щойно жайвір співав, ген півні уже піють. Що сьогодні не встиг, те лиш завтра посію. Чи й досію? Скородити ж дня вже не стане. Щойно схід зарум’янивсь — вже захід рум’яний. А росток із ріллі не проб’ється дочасно... Щойно день розгулявся,— дивись, уже гасне. Ледь посходило тільки — коли ще зіпнеться?! Щойно йшло в нас про ранок — про ніч уже йдеться. Ще зерно не наллялось, коли ще доспіє? Щойно лиш розвиднялось — уже поночіє. А ще жати-збирать, ще возити в стодолу! Щойно вгору глядів — стало гнути додолу. А іще ж молотить, а іще ж млинкувати! Вчора був молодий, а вже, глянь,— сивуватий. А іще ж до млина путь лежить неблизенька! Мав сто літ у запасі — лишилася жменька... Про одне лиш молю: не стомись, моя мріє! Щойно тільки світало, а вже вечоріє... 1981
Довіку б слухав злотоустих бардів,
Та де подіну логіку речей?
Безсмертя людства
постає з мільярдів
Людських смертей.
Утілена, зречевлена суворість
(За нами — рінню! — сонми поколінь!),
Безсмертя невблаганно
й зорі (зорі!)
Змітає в тінь.
А ми й в рядках і так про нього всує,
Мов не одну з ним скоротали ніч...
Якщо безсмертя на землі існує,
Це — дальній клич.
Воно не досягання, а погоня,
Не міць незрушна, а леткий вогонь,
До нього простягають не долоні —
Тепло долонь.
Провісна, невтоленна зваба далі,
Безсмертя — руху підглибинна суть
І — спрага.
Спрага тим, хто йтиме далі,
Мостити путь.
1983
Мураха...
Й глянь,— вантаж який!
— Мурашко!
— Я сів навпочіпки.—
Що, дуже важко?
Як по тобі, це ж, мабуть, тонни три.
У нас давно вже крани, трактори,
А в вас усе, як за царя Гороха...
Спинилась би, перепочила б трохи.
Ах, ніколи...
Чимсь, може, помогти?
Не треба? Ну, дивись...
Що, відійти?
А, бо — чужий...
Щоб не навів біду...
Не бійсь, повзи, мала...
Я відійду.
Це тільки музиці під силу (О дзвонних тонів донний плин!) Цю вечорову даль зомлілу До тайних обійнять глибин. Я розчинивсь, її невільник, У хвилі, що в вікно впливла, Й не знаю, звідки жаль цей виник І звідки втіха ця прийшла. Так просто все за мить відкрити, Й не стане більше таємниць В цих кленів, туманцем повитих, В кущів при березі пшениць. Гречки над шляхом піну білу На сяйво котять золоте; І чую — з серця ношу-брилу, Іще хвилина, і — змете, І я злечу й полину тихо, Не видимий ніким в імлі, Де ніч ляга й вже снами диха Земля у вільгому теплі. Ще стигне жар край небосхилу, Блищить роса — зіркам навстріч... Хоча... Ну, що тут може річ? Це тільки музиці під силу.
Одразу за вікном, нехай і п’ятий,
Та — океан!
Сідає сонце.
Штиль.
Ну й синяви! І зором не обняти —
На тисячі, на сотні тисяч миль.
Ген над сусіднім сквером що є сили
Веслує лопатями вертоліт.
А он літак (чи то — сріблястий кит?)
Майнув і зник, бурун лишивши білий.
Легкий вітрець (вірніше, бриз легкий)
Коралів поколихує галуззя.
І пуху тополиного жмутки...
Ні, ні,— то в шибку тичуться медузи!
Взяла спокуса — відчинив кватирку:
Ану котрусь піймаю!
Й в тую ж мить —
Сама! — впливла мені у жменю зірка,
І не морська — небесна! Вся жахтить!
Затис! З руки на руку, мов жарину,
Перекидаю...
Жаль! Та все одно —
Чи хто повірить
Повагавсь хвилину
І випустив, зітхнувши, за вікно...
Літак на лузі, де пасуться гуси.
Кульбаби визирають з-під коліс.
Війне вітрець, з крила пелюстку струсить,
Яку із саду перед тим приніс.
І знову тихо, лиш дзюрчить півсонно
Джерельце під стіжком вербових віт...
Невже десь є порти, де з пращ бетонних
Зметнувсь увись — і весь під крильми світ?!
Диви, й забудеш...
Він-бо вдома й вдома,
Отут, де верби, гуси і паслін...
Ось вернеться пілот від агронома,
І він злетить понад озимий клин.
І буде все, як сотні раз до цього:
Від балки (чи ставка) — до прапорця,
Й вертай назад, і знову — од порога,
І знов так само, й знов — до безкінця... -
А тут ще й реактивний (мов навмисне!)
Нараз прониже свистом небозвід,
І білий шрам у синяві зависне,
Мов блискавиці непрочахлий слід.
І він позаздрить родичам щасливим
На даль без меж і висоту без меж.
Колись, як ще його вважали дивом,
Він звідав це. І слави звідав теж.
Були ж бо в нього предки знамениті
(Машину Блеріо одну згадать!),
І сам він мався поміж кращих в світі.
Та що й лічити — він умів літать!
Він звавсь — літак (то нині річ звичайна)
І досі чесно носить те звання!
Хоча... звання званням. Тепер комбайни,
Сівалки, трактори — його рідня.
Вони йому і справді щирі друзі,
Та й він до них, незчувся сам, як звик.
Літак, мов свійський птах, на тихім лузі...
О щедрий на дива двадцятий вік!
1974
Ти кажеш: пасма бабиного літа... А придивись пильніш — це ж літаки! Вчепившись в них, маленькі павучки Летять собі... Коли не на край світу. Вони ладнались дні, а, може, й тижні, З свого гідрометцентру вість ждучи. Аж ось зачулося: «На старт ключі! Вмикай!» — і лет почався дивовижний. Хто напоумив, научив їх? Власне, Хто на зорі життя придумав це? ... Стою із тайною лице в лице, Нездалий сиволобий першокласник...
Це я вам, я кажу, піщинка між піщинок: Я для пихи мала, та світ із мене виник. Де виросло стебло,— була в землі зернина. Від мене все пішло — від скалки до людини. Не зневажай мене, дарма що вигнавсь вище, Бо — чи потрібен верх, коли немає днища? Он вежа піднялась, панує над землею. А держить що її? Піввежі, що під нею! Хай наш премудрий вік всього багато знає, А хата у гвіздка поради не питає, Та знай, якщо тобі складним хвалитись знадно: Сягнути простоти — найбільша в світі складність. 1985
Це, мабуть, так було: владар могутній (Скажімо, шах чи давньосвітній цар), Зирнувши з трону в даль віків майбутніх І ясновидця раптом вчувши дар, Уздрів, що даль ота лежить порожня — Без визначних імен і славних дат. А він діянь своїх прекрасний сад Оце ж поповнив знов — він переможний Здійснив похід, у котрім вщент розбив П’ятнадцять (двадцять, тридцять) тисяч воїв, Табун чималий налигав рабів, Ще й бунтівну провінцію впокоїв. І пожалів нащадків він: аби Всії Землі прийдешнім поколінням — Щоб мали перед ким схилять лоби — Достойне дать ім’я для поклоніння, Звелів він виламати в скелях камінь І на віки закарбувать на нім Все звершене й в боях здобуте НИМ У час, звеличений його ділами. І ще він повелів — додать в кінці: «Допоки сонце сяє з небозводу Й під сонцем на Землі живуть народи, Не змовкне слава про діяння ці!» Й зацюкали об лабрадор долота, І покотився з чол горючий піт... Ніхто не знає, скільки довгих літ Тривала ця — для вічності — робота. Та домоглось тріумфу ремесло: Німа, заговорила врешті брила! Затим її на площі встановили — Вікам ректи... Можливо, так було. А може, й ні. Я вигадав це. Стелу Знайшли випадком водошукачі, Між свіжими барханами йдучи В бураном переораній пустелі. Але чия вона? Й про що вона? Десятки літ над нею б’ються вчені,— Й ні назви царства, ні царя імення... Не розкриває тайни давнина! Проте не ремесла у тім вина. Воно перемогло (віки ж не стерли Карбів його), воно перемогло! Та — вмерла мова... Мова, мова вмерла! — І що вже оніміле ремесло, Як царство в прірву, в небуття змело!.. В кінці я про царя, ще кілька слів, Про славу й вічність хтів додать від себе, Однак озвався сумнів і — здолів: Чи треба? 1988
Обплетена орбітами стрімкими,
Ти несходима, Земле, як раніш...
Не континентом, з високості зримим,—
Ти під ногами стежкою лежиш.
Ти — рівчаком, ти — кленом перед нами
Чи скопищем — в яру — замшілих брил,
Асфальтом трас (а в твані — купинами),
Й селом, і полем ти — по небосхил...
Не сперечаюся з космічним віком
(Самого ваблять зоряні світи!),
Та повз галактики вечірніх вікон
Не пролітати — пішки треба йти!
Й повз вишеньку квітучу — пішки треба!
Та й просто треба жить не на скаку,
Щоб гаю материк відкрить для себе
Чи макросвіт кульбаби на лужку.
Новітній час — не зміна, а одміна;
І що не рушив би в розгоні він,
Лишаться на Землі — весняна днина
І даль смарагдова пшеничних гін,
І ця неуявленна, неможлива
І все ж реальна вічна новизна,
Коли й побачене усоте — диво
І звідане — як перше, таїна!..
І вічно
під орбітами стрімкими
Земля й свої носитиме витки —
Витки стежок...
Отих — здавен,— що ними
Босоніж людство йде через віки...
Там що, вулкан проснувсь?
Чого мені
Так нагло в душу вдарила тривога?
На кого йдеш, скажи, супроти кого,
Пожежо у вечірньому вікні?
Сідає сонце, кажеш? Як і щодень?
Чому ж така заграва хмура й грізна?
Бо не чекав? Бо похопився пізно,
Забувши, що по дневі ніч гряде?
Що ніч гряде... Та не забув я, ні:
Давно за плічми чую подих Міри.
То це прощальне вогнище-офіра
Палає у вечірньому вікні?
Яке бісівське гульбище вогню —
Кипіння, сплески, вибухів відноги!
І все ж... Не стримаюсь — метнусь у нього
Та хоч би найдорожче схороню.
Що рятувать найперш?
Юнацтва дні?
Про друзів пам’ять? Милі серцю зшитки?
Подумать дай, не палахти так швидко,
Пожежо у вечірньому вікні!
А ще ж були: дитинство і село,
І правий бій, і кровне братство взводу,
Й любові біль...
Та навіть горя шкода,
Бо і воно ж моє, моє було!
То як це все в обійми, у одні?
І де сховати, од вогню прикрити?
А решта? Хай горить?
О білий світе,
Увесь же ти в вечірньому вікні,
І ввесь, до крихітки, мені болиш,
Довіку невіддільно мій!
Одначе
Там полум’я спадає ніби... Значить,
Це — випроба? Сказать, примірка лиш?
Все! Вгомонися, серце! Вдалині
Вже геть погасли сполохи червоні.
Галактик незворушна безсторонність
Зіходить у вечірньому вікні.
Яка в тих далях зимна яснота!
Зірок і порожнечі магнетичність...
Оце ж — звикай! — твоє прийдешнє, вічність
(Здається, так, наївносте свята?).
Аж ось і усміх... В яві, не у сні.
Тож знову плечі — під старі турботи.
Лише бринить росинка — перл скорботи —
Сльозою на вечірньому вікні...
1986
Так молодо на щоглах сосен
Гудуть зелені паруси...
А попід ними бродить осінь —
Поля обносить і ліси,
Та вітер нишпорить і свище,
Останню женучи теплінь...
Вже на забутім торфовищі
Небесна застигає синь.
І в вітрі ловиш одзвук суму,
В холодній мжичці — присмак сліз...
А ліс мовчить. Глибоку думу
Таїть старий і мудрий ліс.
Безлистий, чорний, строгий з виду,
В живому панцирі кори,
Він кинув осінь, мов сновиду,
На нею ж складені костри,
А сам у царственім спокої
Підніс обпалені гілки,
Де, повні сили молодої,
Сплять насторожені бруньки...
О, як вони рвонуться в просинь
Під гул квітневої яси!
Гудуть, гудуть на щоглах сосен
Зелені, вічні паруси...
1955—1967
Після засушливого літа
Дощів осіння штурмівщина...
Йдуть хмари хмар з усього світу
Вже котру ніч, вже котру днину
І ллють — загарливо, щосили,
Щасливлять щедрістю своєю
Сади, в зажурі облетілі,
Поля, наїжені стернею...
О, ця непрохана завзятість,
Спокутування ревність пізня,
Ця по змарнованому святі
Весільна, недоречна пісня!
Весь день жену з душі тривогу,
Та, нетривкі рвучи запони,
Беруть, беруть її в облогу
Каральні спогадів загони,
І сумнів — давній друг зрадливий —
Кладе — мов хрест — на серце муку,
Що десь, веселий і щасливий,
Пройшов я повз чиюсь розпуку,
Що в поспіху, на площах шумних,
У веремії днів строкатих
Чийсь голос не розчув я в тлумі,
Що звав мене й стомивсь чекати.
Чимсь клопотався... Чи істотним?
А день зривався вже з причалу...
Що все мине безповоротно,
Гарячу юність не печалить...
Навчи ж хоч, зрілосте холодна,
Ту завбачати мить в буденні,
Коли не здійснене сьогодні
Стає навіки нездійсненним!
Чи в тім ти вся, щоб не спішити,
Щоб за винами знать причини
Й зітхать,
коли по спраглім літі
Дощів шумує штурмівщина?
1969
Листок опалий мишею рудою Через дорогу шаснув, І хлопчик, що ішов переді мною, Залився сміхом щасно... Так починається одвічна повість. О, ця свята невдячність! Осінні небеса — як чиста совість. Прозорість. Однозначність. І не сльоза на гілці, з сонцем рядом, Бринить передзимова, То зріє жолудь — геніальний задум Діброви...
Образа, як подумать,— та ж гординя,
Лише навиворіт.
Одні і ті ж
Громи круг них і пристрастей кипіння;
Й наріжний камінь спільний в них —
престиж
О камінь цей! Скількох трагедій в світі
Він був початком чи й кінцем лихим!
Турніри самолюбств несамовиті...
Вогонь душі— за фіміаму дим...
Хто полічив, які могутні сили
На цім кострищі гинуть день при дні?!
А зорі — світять,
байдуже — відкрили
Їх астрономи на Землі чи ні...
1977
Ці ранні сутінки грудневі... Чи не на те вони, щоб ми Ціну складать навчались дневі — Яркій жар-птиці в морі тьми?.. Коротким спалахом — сіяння... І не барись — іди, іди, Бо з мороку неіснування Ти вирвався не назавжди! Й коли насниться: в дальнім мреві Твоя безмежна в’ється путь, Ці ранні сутінки грудневі Тобі забутись не дадуть... 1978
Ватага юних сосен — мов розвідка —
Із лісової вийшла гущини,
Щоб роздивитись, чи весни не видко:
Давно вже нею спрагло снять вони.
А поле ще засніжене, зимове,
А річка ще під дахом крижаним,
А небо від морозу фіалкове
І в нього — над селом — стовпами дим...
Які вони незрушно капітальні,
Оті колони диму вдалині!
Яке чуже за ними
і печальне
Сідає сонце по короткім дні!
Замети в кутих панцирах...
Здається,
Навік тут стала ця свинцева рать...
Й так тоскно ждеться...
О, як тоскно ждеться,
Коли одне лише й під силу — ждать!..
Отак вона й зветься безхитрісно,
Ця станція для перегонів.
Не всі поїзди підпускає
Вона до парадних перонів.
Частіш вони не доїжджають,
Притримані семафором,
І ждуть, поки переженуть їх
Ті, котрим треба скоро.
Усяк, хто сидів на тій станції,
Охоче підтвердить, гадаю,
Що дуже непроста то справа,
Коли тебе так обганяють.
Все начебто зрозуміло:
Раз треба, то що тут казати.
А з другого боку, спитаєш:
А я? Я рудий? Чи кирпатий?
І зробиться кривдно, буває,
Веселий розвіється настрій...
Втім...
Інше діло, якщо ти
Сидів на тій станції часто.
Постійний їздець на повільних,
Що микав не раз тут мичку,
Я свідчу: не так воно страшно,
На все треба мати звичку.
Ну, хай тебе хтось обганяє,
Нехай він скоріше приїде...
Я ревно (як жду перегону
І дітись від того ніде)
Вивчаю пейзаж завіконний,
Про себе щось тихо мугичу.
І тим, котрим треба швидше,
Їй-право, удачі зичу.
А ще я думаю. Думаю.
Це, кажуть, завжди корисно.
Незгідливий жест семафора
Думок не стосується, звісно,
Отож...
Та заждіть-но, заждіть-но,
Ми... гей, та ми рушили ніби!
Хтось ремствував: «Ще й заночуєм!»
А ти відпустила...
Спасибі!..
Хоч мені ще й повірили б, може,— Молодим не прикинусь. Тільки здалеку з інеєм схожі Перші сивини. Та й не іній, не рання пороша Накликає зиму. Сивина береться од ноші За плечима. Як сіль на старій гімнастерці, Її з дальніх приносять доріг. А на спідометрі серця Скільки їх... Скільки їх! Дні за нами лишаються в полі, Мов за плугом — скиби, Бо щастя немає без болю, Як без поту — хліба. О чари юнацьких літ, Я за вами тужив би вголос! Та хіба не для того цвіт, Щоб наповнився колос? Ми в чиїйсь відгукнемося долі, У чиємусь хлібі... Дні за нами лишаються в полі, Мов за плугом — скиби...
Дальня квітка в букеті, обличчям впритул до стіни,
Що не видно тебе, в тім немає твоєї вини.
Не сама ж бо надумала ти одвернути свій лик.
Місце в колі — судьба.
Є невидний і в місяця бік.
Місце в колі...
І все ж... Чи вже так на заваді стіна?
Ось же свій аромат ти струмиш, виливаєш сповна.
Він — мов пісня без слів,
як до болю знайомий мотив,
Що — чи в згадці ожив,
чи знадвору в кімнату влетів;
Мов рядок із відомого вірша,
що душу торкнув,
А з якого? З чийого?
їй-право ж бо, знав, та забув.
Але — наче світанок займається в серці моїм.
Я прозрів.
Я вернувсь на стежки, де ходив молодим.
І відкрилося зору
забуте і зникле давно,
І воскресло, й крізь роки сяйнуло далеке вікно.
Й навіч бачиться казка
і явою видяться сни...
Жаль, не видно тебе.
Та нема в тім твоєї вини..
Коли на наших днів Г о м о р р и Вогнем паде Всевишній гнів, Не возропщу я й поготів Не кину Господу докору. Все так, скажу я, Боже правий, Приймаю Твій суворий чин. Давно вже ми гнемось, їй-право, Під тягарем численних вин. Іще відколи Єва Змію Дала обплутати себе, Весь світ у злочинах по шию: Той убиває, той гребе Усе, що лиш допхати може, Той матір продає, вітця... А втім, Ти все це знаєш, Боже, Немарна ж бо покара ця. Але як рухнуть вежі й мури, Я з усіма не побіжу За гибельну страшну межу, Щоб власну врятувати шкуру. Це — хай для праведника Лота (Як знайдеться такий між нас, Хто, живучи серед болота, Себе й від цятки бруду спас.) Я ж Божому скорюся суду, Покаюсь за всесвітній страм І серцю розірватись дам, Весь біль Землі впустивши в груди. Хай лиш по вогняній облозі, Коли усе доп'ю до дна, Стовпом лишусь я при дорозі, Як страдна Лотова жона.
«Ремонт взуття»...
А ще б —
«Ремонт життя»:
Заходь із сумнівом чи каяттям,
З нестихлим болем, спогадом гірким,
З сумною тінню на шляху твоїм!
О, скільки я назад вернув би днів,
Коли не те робив, не так робив!
І скільки б слів я попросив назад —
Написаних і сказаних невлад!
І, може, я за буреломом літ
Старої стежки відшукав би слід
І з покаянням став на той поріг,
Який лишити зміг — забуть не зміг,
Щоб знову — руки ті, тих кіс вінець,
Щоб знов початком обернувсь кінець...
Ремонт життя...
Біжи, та ні,— лети,—
Стирай, дов’язуй, заново плети,
Відкинь, додай що слід,
переінач:
Де — плач на сміх,
де треба — сміх на плач...
Ремонт життя! Ремонт життя!
А втім...
Як потім — по ремонті — бути з ним?
Як потім зватимеш його своїм?
Як в серці матимеш його своїм
Без тих вкипілих в давнє якорів,
Які ти з місця зрушити посмів,
Без спогадів болючих, без жалів,
Без гіркоти твоїх манливих снів,
Без каяття, без сповідань, без мук,
Без недосяжності тих кіс і рук,
Без щему, що — пройшло, не доженеш?
Інакше ти не міг...
Чи — міг би все ж?..
1972
Р. Школьник
Я нарешті довідавсь, як осінь приходить у світ: Вона з вітром приходить, вона починається з вітру. Ось він листя умкнув, і посчезли з ним невідь куди Тайних шепотів мова і птаства пересвисти й щебіт. Тож усе, що під сонцем, напевне вже ласки не жди. Вітер осені... Мабуть, то прийшлої старості знак: Я признав його право в мою утручатися долю. Він вривається й серце моє забирає в неволю, І у днів моїх тихих незвичний з'являється смак. Ще у синяві неба півтеплі не вистигли тони. Та в оголенім обрії погляд розгублено тоне, Й розумієш, що в цій безконечності зріє кінець. Що там зникло? Що тінню майнуло на темному тлі? День чи був чи не був, а тепер уже надвечір тьмавий. Смак осіннього вітру... Смак дива прозріння гіркавий, Смак минання всього, чим ти снив, Чим ти жив на землі.
І враз я це відчув: безкрає поле,
Над ним — хмарки жовтаві
і правічна
Блакиті урочиста незворушність...
Чи — течія,
бо ж — панта рей? *
То правда, правда, що іще ніколи
Так не було й удруге так не буде?
Що ця од захвату сльоза ув оці —
Сльоза стрічання й водночас —
прощання
Гірка сльоза, бо — панта рей?
Куди це дінеться?
Повідай, Часе,
Свою глибинну таїну,
шукати
Навчи і вловлювати суть у русі —
Не суєту!
Бо — панта рей!
А вже хмарки спливли, блакить темніша...
Вже знову світ — новий!..
А ця хвилина
Залишиться в мені? Всотаю в себе,
Спиню її?
Стою з розверзтим серцем
Над течією. Панта рей...
* Панта рей (лат) – все тече
1971
Там, в місті, вулиць шумне віче,
Машин коловорот жаркий...
А тут — хлівець і колодки,
Й курей морзянка таємнича.
Під дріб її з стільця при ґанку,
Вже в дальні рейси не ходок,
Я споживаю холодок,
Що дивом уберігся зранку,
І роздивляюсь...
Ні, вивчаю
Оцей, сказать, анклав (чи й світ?),
Де б міг дожити решту літ,
Як ліпшого не підшукаю.
Дімок — вчорашнього осколок,
Мій старший (більш — найстарший) брат.
Тут свій панує стрій і лад,
Заведений хтозна відколи.
І в тім ладу чи не найперше —
Чуття, що близько десь кінець,
Останній висновок, вінець
Чиїхось звершень і незвершень.
Хто колодки оці громадив?
Стемні
(гляди, й струхлявів?) стос.
Що збудувать тут не вдалось?
Яка утрутилась завада?
Чи скат он той, біля паркану
(Скидається,— з легковика)...
Для владаря доріг — гірка Судьба
тут стліти безталанно...
Тужливо, мабуть, і начинню
В прогнилім ящику онно —
Обценькам, викруткам, давно
Проіржавілим попідтинню.
А може, так і мусить бути
В кінці маршруту, край межі?
Є тоскний шарм, що не кажи,
В оцім пристанищі забутім,
Де все вже півглухе, півзряче,
Півсонне чи й напівживе,
Якесь, їй-бо, святе сливе —
Ще хвилька, й просльожусь...
Одначе —
Он та морзянка таємнича...
Що скрито в перемові цій?
Дивися, мудрий хтось мерщій
Мене тікати звідси кличе?..
(Заклинання на порозі старості) Форте, мій світе, я глухну! Лиха цього вже не збути. Але жадоба ж не вщухне – Чути все, чути все, чути! Ти ж бо шепочеш, шипшино? Ви ж не німуєте, сойки? Скрізь — чи то вечір чи днина — Ляскання, видзвони, зойки; Спліскує риба на плесі, Вишуми линуть із гаю, Ген літаки в піднебессі, Певне, гурчать, — раз літають! Я ж — як скоритись? Як звикнуть Чую те мовби з-за муру. Скоро все стихне, все зникне У безгомінні похмурім. Хто нашептав, напророчив, Щоб опинивсь я за бортом? Долі такої не хочу! Форте, мій світоньку, форте!
І
По хвилині хвилина — неначе вода поміж пальцями...
Знов смеркає, і знов ти не згледівсь,
як день проминув.
А млинок собі меле і меле рипучими вальцями —
Все дотрушує свіжого борошна у сивину.
«Підтоптались!» — зітхаємо ми і розводим руками;
Та вже що тут подіяти можем хоч я, а хоч ти?..
І втішаєм себе, що з роками, бач, стариться й камінь,
Попід мохом обачно ховаючи гострі кути.
Наче зникло з землі все далеке, незнане й незаймане,
Зупиняємось обіч дороги: ну, що там іще?
О неспокою мій, не стомися, буди, піднімай мене,
Не чекай, поки крапля остання додолу стече!
В непокорі до болю стискай і напружуй долоні,
Через серце проціджуй хвилини, що маєш на путь!
Хай сто сонць вже не в силі твої розморозити скроні,
Хай сто тисяч вітрів
ні півзморшки з лиця не зметуть!
Тільки б здалеку довше пелюстками бився прозорими
Незрадливий той вогник, що бачив тебе молодим,
Той, що — дійдеш до нього,
а він уже знову за горами...
Не спускай його з ока:
Він буде, він буде твоїм!
II
Ах, не треба святкових страв,
і квітами не стрічай мене,—
Був би стіл, та стілець,
та над головою дах.
Все вкрай необхідне
завжди
до простого звичайне —
Як хліб і вода.
Мені досить того,
що ти вийшла така схвильована,
Досить погляду
з-під оцих непідведених брів.
Спасибі, що серце у тебе
не підмальоване,
Що не знаєш красивих слів.
Я немало стрічав їх,
красунь
безоглядно веселих,
А в дорозі
потрібна
лиш вірність неговірка.
Спраглому байдуже до золотого келиха —
Він просто рукою
зачерпує
із струмка...
III
Ті, кого ми давно не бачили,
Зостаються для нас молодими.
Наші юні літа нерозтрачені
Десь і нині стрічаються з ними.
Зустрічаються, бродять левадами,
Дишуть свіжістю луговою,
Не оглушені канонадами,
Не притрушені сивиною.
Я не кличу їх телеграмами,
Та й до них у гості не їду,
Уві сні за казковими брамами
Не шукаю забутого сліду.
Не шукаю, нечасто й згадую.
Хоч ніколи й не забуваю.
Просто вірю в них, просто радуюсь,
Просто знаю, напевне знаю,
Що не все іще переіначилось,
Не пройшло, не взялося димом...
..Десь,
для тих, з ким давно не бачились,
Ми ще ходимо молодими...
1962
...І враз перед мною постали Неждано гіркі, як біда, Осіннє сирітство причалу, Шершава осіння вода. Я марив — ще літо застану. Так праглось ріки і тепла! Так вперто надію оманну Душа тайкома берегла, Немов я вертався в начала, Що років прикрила гряда... А тут — при пустельнім причалі Байдужа осіння вода; І свідчить іржава осуга Вздовж бляклих німих берегів, Що скоро, що близько вже смуга Квапливих, обкарнаних днів, Що птахи мої від’ячали, Що луг мій уже не в медах... Скорботне сирітство причалу Гойдала загусла вода. І давній лантух, де турботи, Поважчав нараз на плечі. Бо що там, за осінню, що там? А в тебе он скільки — злічи! — Ще замірів ділом не стали, Скарбів ще ховає руда!.. Осіннє сирітство причалу. Безмовна осіння вода.
Печально!..
Хоч, як вдуматись, — навіщо
Це треба, щоб хімічні складові,
Чутливі за життя, ба, навіть віщі,
Й по смерті залишалися живі?
Нащо вони там, трепетно щемливі,
В краю, де всі обрушено мости,
Де тьми суцільні зарості на нивах,
Де непробивні товщі німоти?
Там край кінця. Провал.
Там навіть смерті
Немає, в тім ніщо.
І все ж, і все ж —
Ось ти бунтуєш,
Розуме упертий...
Чого ти ждеш?
Все б викричать в склепіння небозводу, В байдужий безкрай, що мільйони літ Сочить за тим, як ми під ним проходим, І як за нами западає слід. Геть викричати біль свій і образу За, може, й ненавмисний, та — обман. За те, що, як приходимо, не зразу Нам розкривають наш гіркий талан. Що, обнадієні, ми спозарана Рвемося на вершини. Та й пізніш, Як грань здаля вже проступа ясніш, Й мулькі благословивши ярма й шлеї (Вони нам, бач, потрібні позаріз), Надію пестимо, і ради неї Важенного будення тягнем віз. Аж поки (хто хвилину ту вгадає?) Роздасться клич — зайти за вічний ріг, І Час — це море тишини безкрає — Поглине й те, що викричати встиг...
Ті сонми нас, котрі зайшли вже в тінь, Що в вічність узяли вони з собою? З роками забуття байдужа рінь, Над ними злігшись, вироста горою. Виходить, марно день по днині тут Пожадливо розширені зіниці Усотували барвів ясноту, Якщо їх винести не можна звідси? І марно мудрощів гіркоти й мед Черпалися, збиралися зусюди, Як їх не візьмеш в свій останній лет, Коли у інші виміри відбудеш? Чи десь існує все ж у світовім Безмежжі, що довкола нас простерте, Відкрита для усіх Країна-Дім, Де смерть земна не означає смерті? І може, там всіх істин первосуть, Всіх дум і всіх діянь первопочаток. І всі, хто відлетів, туди несуть Трудів і днів своїх набутий взяток. І сходиться снага усіх, хто жив, І з роздумом злютовується роздум, І з того постає Всесвітній Розум, Той, що кермує вічний рух світів.
Тому літ двадцять хтось мені цукерку
Подарував у жарт. Вже не згадаю —
Хто саме. Гість, мабуть
(хоч я в ті роки
Гостей не дуже звав, бо безпросвітно
Застряг в рукописі роману й тяжко
Дні й ночі працював).
Отож — цукерка.
Здається, «Білочка». Я між паперів
Поклав її — не їсти ж в час розмови —
Й вона в ту ж хвильку щезла з голови.
За день чи два наткнувся я на неї,
Як чергову — півдня безрезультатно —
Шукав пропажу на столі,
й знов вийшло,
Що не до гумору була цукерка.
Коли ж вона за тиждень (чи за місяць)
Іще раз трапила мені під руку,
Чудна майнула думка:
«Глянь,— мов грає
У піжмурки зі мною!»
І зненацька
З’явивсь азарт: «Ану і я із нею
Пограю!»
Блискавично склався й кодекс
Забави-гри: віднині це не просто
Цукерка, ні, солодкий цей брусочок —
Дарунок, більше — премія, якої
Я удостоюсь в день, коли останню
Поставлю крапку в книзі.
З тої днини
Лежала «Білочка» — мов на далекім,
Жаданім спрагло фініші.
Бувало,
Я забував про неї і — надовго.
Частіш, одначе, я ні-ні, й між ділом
Скидав на неї оком і, залежно
Від настрою, то кепкував із себе
(«Спіши! Така ж бо премія завидна!»),
То, повний нетерпіння, тоскно марив:
«Коли вже доберусь до неї?»
П’ятий
Чи шостий рік минав; цариця-крапка
Усе барилася...
І все ж діждався —
Бо є, бо є кінець і в безконечнім! —
На аркуші й вона смиренно стала.
Я мало танцювати не пустився,
Та сивина статечна, що нажив
За довгі ці роки, мене спинила...
І тут спливло у вгадці:
«Гей! Чекає ж
Заслужена тобою нагорода!
Он в тім кутку, де папки... Чи пропала?»
Ні, не пропала «Білочка». Забилась
Між стоси аркушів, що біля папок
Громадились...
Проте — зажди! Ну, зблякла
Обгортка (що ж,— роки!), але в обгортці,
В обгортці — що? Невже — то ж неймовірно! —
Невже ця купка порохні жовтава
Була цукеркою колись? Неправда!
Оце і все...
Чи ні, ще — принагідно —
Про страдний той рукопис кілька слів.
Роман з’явився друком, і, спасибі,
Дістало гонорару — половину
Боргів, у котрі я загруз по шию,
Вернуть терплячим кредиторам.
Решту
Я поступово виплатив потому.
Отож кінець кінцем все завершилось
Найкращим робом...
1988
В останню мить —
(Вже Чорний Янгол руку
Рішуче простягнув) — крізь стінку раптом
Промкнувся Білий брат його.
ЧОРНИЙ. Чого примчався? Знов просити будеш, Щоб я...
БІЛИЙ. Так! Так! Щоб ти не поспішав.
Цей чоловік... Та він таке задумав!
Весь світ зрадіє!
Дай ще трохи часу,
Щоб довершив почате, чуєш?!
ЧОРНИЙ. Інші
Довершать, коли путнє щось.
Чи в світі
Не знайдеться...
БІЛИЙ. Ні! Ні!
Ніхто не зробить
Так, як він зробив би!
ЧОРНИЙ.
Це не причина,
Щоб тут затримуватись.
В Книзі Долі
Роковано...
БІЛИЙ. Хіба у Книзі Долі
Немає помилок?
Бува, нездара,
Нікчемник безпросвітний доживає
Мафусаїлового віку, а талант
Ледь-ледь розквітне, й гине.
ЧОРНИЙ. Книгу Долі
Не я складаю.
БІЛИЙ.
Звісно. Але жалість
Ти в серці маєш?
ЧОРНИЙ.
Жалість... Жалість шкодить.
Вона — гальмо. Я витравив її.
БІЛИЙ. І все ж подумай: з юних літ людина
Не відала нічого, крім роботи,
Й за все така відплата?!
ЧОРНИЙ. А якої
Ти ще б хотів? Хіба буває інша?
БІЛИЙ. Йому хоча б нажитись дати.
ЧОРНИЙ. Спробуй —
Знайди когось, хто скаже: «Я нажився!»
БІЛИЙ. Ну... є пожадливість...
ЧОРНИЙ. Ти вкажеш риску,
Де починається вона?
Ніхто не хоче
У небуття іти. Тим часом вічне
Лише воно.
БІЛИЙ.
Все так.
Та подивися,
Як мирно й тихо спить він. На обличчя
Оце лиш глянь: воно й вві сні шляхетне.
ЧОРНИЙ. Таким воно зостанеться й по всьому.
Чого ж ти сполошився так?
БІЛИЙ.
Ні! Ні!
ЧОРНИЙ
Нас підслуховують, здається...
(озирнувшись).
БІЛИЙ.
Хай будуть свідки!!
ЧОРНИЙ.
їх ще не стачало! —
Він миттю напускає чорну хмару,
Й за нею все щезає...
Все лічене тут. Навіть — незліченне.
Все мріяне — повітря, час, вода...
... Осінній день. Кружляє лист червлений
І знехотя на землю упада.
Про що він марив, як із бруньки в квітні
Під безбережні рвався небеса?
Він знав, що все запалене згаса?
Що врешті-решт всі марення безплідні?
Як вабить зір безжурний плин блакиті!
Як мелодійно журавлі ячать!
Забудешся на хвильку,
й здасться: в світі
Святкова скрізь панує благодать.
Але сплива і це видіння гоже,
Як все підвладне присудам судьби.
І згадуєш: десь там комп'ютер Божий
Не припиняє ні на мить лічби...
Ще держиться тепло, іще впереміш
З осіннім — літнє листя на деревах.
Іще у полі
з вітром вересневим
Промчить, бува, серпневий навперейми.
Ще може несподівана засмага
Удень на сонці прихопити лиця,
І літній дощик — може ще лучиться —
Стерню в степу покропить...
Рівновага.
Непевна, нетривка, на волосинці,
Мов терези, напружено хитлива:
Ще крапелька, і — хлине через вінця,
Іще пилинка,— й щезне з ока диво.
Аж страх якийсь поймає мимоволі —
Гіпнотизує думку, серце студить;
Немовби — це поріг твоєї долі,
І, як рішиться тут, довіку й буде.
Ген там, за лісом, хмарищ сині вежі,
За тим горбом — лихих вітрів ватага...
Та, може, щось від мене ще залежить?
Ще ж поряд літо й осінь!
Рівновага!
Не сновиддя, не диво,
це — скло нахололе,
Що до нього я тиснусь гарячим чолом,
Попід ноги мені постелило те поле,
Котре онде біжить за вагонним вікном.
Наче й справді я зараз по ньому ступаю,—
Де обніжком, а де по шершавій стерні.
А воно свої думи, тужливі без краю,
Повідає довірливо й щиро мені.
З чим лишилось воно?
Після мук незносимих —
То безсніжжя й мороз, то лихий суховій —
Покосили пшеницю — що колос! Що вимах!—
Оминули хіба що на межах пирій.
І погасли нараз його барви знадливі.
Бач, і вітер уже не голубить, а рве.
Цідить мжичка нудна, де залюблені зливи
Цілували й найменше стебельце живе.
А тепер ще понищать і стерні,
і треба
Чи приймати озиме на зиму тяжку,
Чи зчорнілим, порожнім лежать просто неба...
Ти що-небудь подібне зазнав на віку?
Я йому співчував, хоч не звідав такого,
І не знав, хто у спорі тім винен чи прав.
Й тут свої сколихнулися скарги й тривоги —
Я їх доста під осінь свою назбирав.
Завагався: сказать йому, що мою душу
Зараз ятрить і жалить?
А втім, чи тоді
Я той камінь, що серце здавив мені, зрушу?
Чи щось верне судьба в опустілий мій дім?
Часом здумаєш: треба вкладати пожитки
(Небагато їх? Легше нести, далебі!),
Та й — у путь! Онде наче й межу уже видко...
Але, може, це тільки здається тобі?
Може, в дзбані — поглянь — ще далеко
до днища,
І питво іще грає п'янливе у нім?
Може, струни тобі ще зачуються віщі,
І озветься їм відголос в серці твоїм?
Може, може... Та не розлучусь уже з болем.
Це ж бо він обернувсь цим гіркавим вином,
Котре тихо струмить над ошуканим полем,
Що біжить за вікном, що біжить за вікном...
І
Ми наче іншого ще ждем життя...
Нам те не так, і те не до вподоби.
Все крутимось (чи не в чужій подобі?)
У веремії буднього буття.
Дарма що руба скрізь — про що б не йшлось
Стримить межа між «так» і «ні» сьогодні,
Ми баримось, ні з тим, ні з тим не згодні,
Мов день наш — це лиш переддень чогось.
Немов повинен хтось іще прийти
Удатніший за нас і розумніший.
Вказати, де ми хибили раніше,
І в дебрях нам дорогу віднайти.
Тоді ми врешті заживем як слід!
Весь світ огласимо, і він нас визна.
Одно лише... А чи не буде пізно?
Якби ж лишавсь по порожнечі слід!..
II
Блажен, кто посетил сей мир...
Ф. Тютчев
Відвідав. Боже, як же тут чудово!
Як сяє небо! Як шаліє сад!
Як ваблять птаства
й квітів перемови!
А вітру спів — тополям-арфам в лад!
А усміх сонця на ранковім прузі!
А хмарка в призахіднім бурштині!
А росний слід під місяцем у лузі.
Де шепчуться в знемозі ясені!
Немов при дверях в казку ми застигли
(О щастя, що сюди лягла нам путь!),
І дух життя — нектар пахкий і вільглий
П'ємо... Та чи напитися дадуть?
Чи встигнем надивитись
у бездонні
Криниці віч, що вік тонув би в них?
Чи досхочу — долоня у долоні —
Находимося по стежках земних?
Ми ж де були до цього?
— в порожнечі,
В німій пітьмі без краю і кінця,
Де суще все — без імені й лиця,
Де час — не день, не досвіток, не вечір.
То як вертать туди — щоб знов не жить! —
В провалля те, де вічно глухо й чорно?!
Ні! Ні!
Гей, хто записує, скажіть,
Охочих побувати тут повторно?
Не поспішай напитись до схочу.
Завжди повинно не стачати трішки
Тепла, роботи, любощів, усмішки,
Щоб спраги клич в душі твоїй не вщух.
Хто ти без неї? Витеклий міхур,
Стебло засохле, спущена пружина,
Байдужий подорожній на шляху,
Якого й соломинка перепинить.
Не погаси її! Лише жага
Не дасть тобі заснути і замшіти.
Невтоленості вічної снага
Голодним оком у прийдешнє світить.
І поки їй хоч цяточку малу
На овиді незвіданого видно,
Ти — жив, ти — дієш на погибель злу!
А скінчиш путь земну,
то — не безслідно.
Людина докомп'ютерного віку, Я з захватом і страхом водночас Дивлюсь на хвижу відкриттів без ліку, На електронний бум довкола нас. Бери - рахуй ті сканери, дисплеї, Ті принтери, процесори й т. ін.! Вражає невідпорний їх розгін, Лякає їхня влада над Землею. Ви скажете: «То ж стверджується мрія!» Не заперечу й зійдемось на тім. І все ж не стишується ностальгія За звичним, невигадливо простим. Не зву назад. Але бува хвилина, Коли, між плит і блоків живучи, Захочеш пах відчути деревини, Почути пісню цвіркуна вночі. Й крізь всі сучасних інтер’єрів штампи, Не згашений на світових вітрах, Поманить вогник гасової лампи При томику поезій в головах.
Усе в свій час — і паросток, і квітка,
І дозрівання плоду, й листопад.
І все-таки...
І все-таки як швидко
Минає те, що не верта назад!
...Накидав ці рядки й зітхнув: наївність!
Ще й писана і чута безліч раз.
Ну, хто, досидівшись до третіх півнів,
Не дивувавсь: коли й промчав той час?
Отож і я... Вернувся пізно з поля
Й гортав, переглядав записники.
Враз — півні. Скинувсь: треті?
Й мимоволі
Нахлинули думки.
Про Час-таки.
Бува: ще свіже в згадці
Свято Пуску,
А вже пішли чутки про закриття...
Та що про це?
Життя — нехай не пусто —
Але пройшло.
Твоє — одне! — життя.
Тепер, хоч плач, не додаси, не зміниш
І риски в тім,
що за плічми лишив.
Палац чи хижку, котру звуть «Людина»,
Збудовано.
Там все — як заслужив.
Чи... ще не пізно
виполоть дрібноту
Амбітних «якань» та «суєтних «дай»,
І — як на полі: видавсь неврожай? —
На той рік вродить — лиш вкладай роботу?!
Працюй! — кричу собі,— покіль природа
Дарує час
і зве іще сурма!
Всі виправдання в цім, всі нагороди.
А там — хай листопад,
і хай — зима!..
Є магія в упертості цих слів,
Передрікання чуда:
Далі буде!
В шаленому коловороті днів,
Де все — сподіване і все — раптовість,
Життя
захоплено, мов геніальну повість,
Ковтаю.
Упереміш — плач і спів?
Жалі розпеченим залізом в груди?
Приємлю! Все — моє!
Одно лиш: далі буде?
Пиши, не розгинайся, повістяре!
Що? Час завзяття студить?
Візьми мого жадання спрагу яру —
Й хай далі буде!
Скінчився день? На крапку став — крапки!
Щоб — наче в небі вічному сузір’я.
Або — немов роса у надвечір’я
На запашнім зелі.
(О дух зела терпкий!
Смеркає...
Солов’їв пересвист звідусюди...
Це — й далі ж буде?)
Рух по орбіті славлю — обертання!
Поки тяжіння сила не убуде,
Дні й ночі будуть, вечори й світання...
І далі — буде й буде!
Не клич мене, печаль, в свої тенета!
Нема межі для зваги!
Многотрудним
Шляхам людським нема кінця!
Ми й через Лету Мости настелимо,
і — далі буде!
Далі — буде!
1972
Уранці вибіленим з ночі містом За ручку двадцять перший вік веду; Онучок — повний захват на виду — З підстрибом місить кришиво сріблисте. Це ж диво: появились білі шанці, Де вчора був звичайний тротуар! ... Він спав, як все оце валило з хмар, Я ж до півночі дослухавсь уважно, Немов не хвижило — вселенський бій Добро зі злом вели. Тож на чиїй Зів'ється вежі знамено звитяжне? Добро перемогло. Дивись, як срібно, Як сяйно в місті на порозі дня. Онучок мій, веселе зайченя, Побіг. Тупочуть ноженята дрібно... І серце — сплав обожнення й тривога — Летить з молитвою за ним услід: О, хай же, хай, як цей сяйливий світ, Весь буде двадцять перший вік для нього!
Не шлях, яким не вернешся назад,
Життя — то сад. То — за плечима сад.
Ген-ген, отам, в січневім полі, сніг
Хова од стужі зерно днів твоїх.
Он — в березні — пагіння молоде
Під сонцем світлі видива пряде.
Он — поруч — квітень:
замірів бруньки
Збентежені обнизують гілки.
...Ось на листку роса щасливих сліз.
...Ось перша рана — на корі поріз.
...Ось на траві сліди — мов давні сни...
Куди ведуть? Де ділися вони?
Не наздогнав... Немов стіна — полин,
Кущі тернові перешкод і кпин...
А сад не зачахає: ти живеш!
Дивися: он
і онде —
пізнаєш? —
За віхолами й зливами подій
Травневе дерево твоїх надій,
Червневе дерево твоїх дерзань,
Липневе дерево твоїх старань,
Серпневе дерево твоїх турбот,
Жовтневе дерево твоїх щедрот,
Грудневе дерево...
А втім, стривай,
Вже хмари обложили небокрай,
Вже на гілках, мов скло, намерзлий лід...
Що ж, все як слід.
Все на землі — як слід...
Зринають спогади в журливий лет,
І гусне мудрості у сотах мед,
І зернятко у плоді росту жде...
І — знову сніг...
І знову — сніг іде...
1971
Наснилося: мене до суду
Розгніваний привів читач,
Щоб за лукавство і облуду
Скарать законно.
Хоч плач
Не розбереш: в одному вірші
Життя — з шампанським водограй,
У другім — тут же — хрону гірше:
Хоч навзнак падай і вмирай.
В одному — луг, квітки, веселе
Співає збіжжя у полях,
А за сторінку: «Кепські зела
Дають ростки у нас в серцях».
То скаржиться: життя коротке!
То радий: щастя й день прожить!
А на яку мені колодку
Життя закроювать, скажіть?
Все вислухав суддя суворий,
Тоді на мене очі звів:
Це правда — те, що він говорить? —
Я поклонився й відповів:
Так, правда, ваша честь. Хіба що
Одне тут слід би уточнить...
Читач не той?
— Ні, мо' й найкращий.
Та хай не з книжки вчиться жить.
Тоді навіщо вірші ваші?
Виходить, то пусті слова?
Хай кожен п'є з своєї чаші,
А з інших — злегка надпива.
Смакує? Ще ковтни. Несмачно?
Постав...
— А що самі п'єте?
Ось намішали необачно
У власній чаші й те, і те.
— Не я змішав — в житті щоденнім
Не випадає раз на раз:
То ходиш з радості шалений
То сумнів підповзе, мов плаз.
У настрої — то діл, то згірок,
І то в льоду, то в цвіті віть...
... До речі, ваша честь, свій вирок
У добрім гуморі пишіть.
Публіцистична поема
ІНТРОДУКЦІЯ
Коли б здійняти з світу кільця літ,
Сувої болю й втіхи, цвіту й тління,
Отут, де нині бронза і граніт,
Розгрузле поле вздріли б ми осіннє.
Над ним пороховий стелився б дим,
Гармати вражі били б із-за річки,
Й в окопах, повних місивом глевким,
Нудна цигикала б об каски мжичка.
Десятий (чи який там?) артналіт...
Стовпи вогню над полем побурілим...
Отут, де нині бронза і граніт,
Бійці, скоцюрбившись, махру курили б.
В сирих шинелях, чоботах сирих,
Неголені, зчорнілі від утоми,
Вони атаки ждали б, і при них
Дрімали б їхні долі невідомі...
Коли б здійняти з світу кільця літ
І від кінців вернутись у начала,
Отут, де нині бронза і граніт,
Півднини канонада не вгавала б;
А потім німці б рушили,
і бій
Рвонувся б, заметався б гарячково,
Й в траві, од крові й кіптяви рудій,
«Вперед!» — коротке вибухнуло б слово,
Й хитнувся б враз і випростався б світ,
І хлопці б кинулись у вир пекельний,
Мов оберегою — від смерті й бід,
Прихищені тонким сукном шинельним,
І бігли б, і з розпечених стволів
З вогнем навпіл їх звага клокотала б,
І степ від їх пориву б стугонів,
І Перемога понад ним світала б.
Коли б здійняти з світу кільця літ
І в бій вернутись той — один із тисяч...
Отут, де нині бронза і граніт,
Не всім, хто впав, судилось знов звестися,
Останній крок. Навік останній слід.
Остання люта втіха — радість болю.
Й стихали. Й тяжко приростали к полю...
Отут, де нині бронза і граніт.
МІСЦЕРОЗТАШУВАННЯ
Тут бронза, граніт, непорушні знамена камінні,—
Застигла крижиною хвиля в потоці невпиннім.
Тут бронзовим полем біжить нерухомо піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота;
Тут бронзові хлопці із бронзових б’ють автоматів
В німому салюті над прахом полеглих солдатів...
Це — в нинішнім дні — не погасле, не згоєне вчора,
Тужби острівець на весільно-веселім просторі.
Це — шани мовчання,
це — пісня з каміння й металу
Бійцям, що навалу відбили,
що світ врятували.
А поряд — село, поза котрим тяглась оборона:
Правління. Сільмаг. Над сільрадою прапор червоний;
З розливу садів — перископи антен над дахами
Й чотири дороги — як в пісні — з села ручаями..
До сіл і до селищ навкружних біжать ці дороги,
А там і до міст через степ добігають розлогий...
А що ті міста, всі ті селища й села
навсебіч
Дороги й стежки до сусідів
ще шлють і від себе,
То — вийде — стоїть він на самій середині світу,
Цей меморіал,
де печальна задума граніту,
Де бронзовим полем біжить нерухомо піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота,
Де бронзові хлопці із бронзових б’ють автоматів
У вічнім салюті над прахом полеглих солдатів;
Де вітер гойда-нагинає тополі та клени,
Але зворухнути не в силі камінні знамена...
ПІДГЛИБИННЕ
Стою при каміннім знамені
Край могили, де сплять солдати.
Як болять вони,
як їх багато
У мене!
Я крізь радість — в тім травні ще!
— Думав і думав про них.
Все, що досі манило здаля,
В очі глянуло зблизька;
Та останній постріл
Підбив остаточну риску,
На мертвих нас поділивши
І — на живих...
Поділив нас,
Учора однакових ще
солдатів
(Бо кожен із нас
Міг упасти за день чи за мить),
І сталось, що ми
Перед ними немов... винуваті,
Що лишилися — жить.
Відтоді він зі мною, зі мною,
Зі мною, цей біль.
І повік не придумати,
Як примирить ту нестерпну
Неузгоду чуттів,
Що стинаються в серці отерплім,
В кожен порух судьби
Досипаючи сумніву сіль.
Ми були нерозлучні —
Один-бо крутив нами вир.
Ті ж самі довбали нас бомби
І артнальоти.
І в оточенні разом,
І під лютим вогнем перед дотом,
Але я уцілів.
Вам — зносить не прийшлось голови...
І ось я, вважай,
Вас на ціле життя пережив
(Що ж то важить ця безліч років,
Коли й день не дрібниця!).
Я любив. Працював.
Я дітей підійняв, як годиться...
А чим,
чим я кращий за вас,
Що оце заслужив?..
Я змовк...
Ах, якби хтось хоч словом озвався в одвіт!
Срібливсь од роси (чи сивинами?) тужний граніт.
...А бронзова бігла все й бігла незрушно піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота,
І бронзові хлопці з гарячих своїх автоматів
Стріляли, будили у братській могилі солдатів...
БЕЗКОНЕЧНІСТЬ
Не тільки ті бронзові хлопці їх будять,—
Щодня тут печаль їх будила жива.
По травці, по листю, по мерзлому груддю
То мати прибуде, то прийде вдова.
Чи глянеш, бувало,
Дев’ятого травня,—
І кожну в святковій вгадаєш юрмі:
Їх вирізнить просто було між людьми
По мітці, що горем покладена давнім.
Тепер їх все менше і менше щороку —
То сили не ті вже, то вийшли літа.
Онукам (та й правнуків рясно, нівроку!)
Свої вони в спадок лишили свята.
Хай менше плачу буде в полудень нині,
Та Пам’ять (а цим же вона і жива!)
Уже обжилася в новім поколінні!
Але — помовчім, бо прийшла
УДОВА
Здрастуй, недіжданий, ладо милий!
Не знаю, чи тут ти лежиш, чи не тута.
Я стільки літ по тобі тужила,
Що мусив сюди, на мій голос, прибути.
Було — я чекала, було — виглядала...
Як довго надію я в серці гляділа!
Пашіла вві сні та горнулася тілом
До тіні, що, ледве проснусь,— пропадала.
Уже відіснилось, уже відгоріло.
Вже й соромно тую спогадувать муку
(От-от віддаватимем заміж онуку...),
Та не відболіло ще, не відболіло!..
Завмерлі тополі, незрушні знамена камінні.
При братській могилі німе удови голосіння...
Це — меморіал, тут на варті
Тривога всечасно:
Тут рани незгойні, пожежі, віддавна не згаслі.
Тут бронзовим полем біжить без упину піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота,
І будять поснулих у братській могилі солдатів
Настійливі бронзові хлопці, б’ючи з автоматів.
ПРОЯВА
Та — чекай! — може, то ви самі і є —
Пробудилися, вийшли і — забронзовіли?..
Ось знайоме обличчя... Та тільки — чиє?
Не згадаю... Насунула хмара, й стемніло.
А оце підборіддя? Ця гостра брова?
Чи он — вуса...
Ні,— диво! Це ж диво, їй-право!
Хлопці з нашої роти!..
— Друзяки! Братва! Опанасе! Зурабе! Арсенію! Славо!
Розгубились, мовчать.
Мене ж тіпає дрож.
Аж нарешті чиїсь ворухнулися губи:
— Чуєш, хлібом як пахне! —
Я скинувсь: — Петро?!
Хто ж бо, хто, як не ти, мій напарнику любий! —
І з розгону — до нього.
Та він же й спинив;
Раптом гримнув Петрів застережливий голос:
Не лети, гей! Під ноги дивись, бо тут колос! —
(Я завмер ошелешений).—
Мало ж не збив!
Я лайнув себе: сам же я бачив його,
Біля стели тонкий колосок самосійний!..
А тоді пригадалось: ледь вщухне вогонь,
А Петро вже про ниви — спрагливо й замрійно...
Я сказав: — Ти такий же, як був! — Ми, брат, всі,
Всі такі, як були,— обізвався хтось зліва.
Ти — Микола? —
(Я глянув: гвинтівка в росі,
Але пальці сухі; у напрузі, тремтливі...)
Упізнав, значить... Слухай, побудь тут; вночі,
Та коли ще так тепло і тихо, як нині,
Нас, буває, навідує сам Паганіні;
В нього скрипка погоном на лівім плечі...
Чи... зажди, не погоном... Вже тисяча літ,
Як не чув, як не бачив я скрипки живої...
А заграв би, узявши?
— Та ні, мозолі
Зашкарубли на пальцях у мене від зброї...
Тут в розмову утрутився жвавий Зураб:
Ти про нас все питаєш, то й нас же порадуй.
От скажи, між турбот живучи та між зваб,
Ти себе... ну, тодішнього в спішці не зрадив?
Пам’ятаєш, я марив про зоряну вись
(Я ж не знав, що провалля дістанеться чорне!),
А ночами зірки тут пливуть... Рукотворні!
Це ж оті, що мені вони снились колись...—
Враз усі сколихнулися, звихривши вітер,
Загули: — Розтолкуй!
— Чуєм стільки вже літ...
Чи то правда — новий появивсь, кажуть, Гітлер?
Ви пильнуйте, бо знову підпалить весь світ!
Я обняв їх, і — вибухло серце, й тим вибухом-скриком
Жарко сповнило груди, усе обпалило єство:
Чом так баришся довго, о людство премудре
й велике,
Ну, коли утвердиш ти нарешті добра торжество?!
Ти поглянь — велетенські які простелив кладовища
Угодований злотом
війни ненажерливий крук.
Хто злічив, скільки в тебе відтято всевміючих рук!
Хто полічить, на скільки голів ти зробилося нижче!
А вітер все дужчав; клонились тополі і клени,
Та не зворухнулись завмерлі камінні знамена.
І бронзова бігла, як перше, незрушно піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота.
І бронзові хлопці, затисши в руках автомати,
Стріля...
Ні, урвали пальбу, бо з’явилася
МАТИ
Неквапно обніжком ішла вона, юна,
З дитям в сповиточку,
І тихо травневі питалися вруна:
Синочок чи дочка?
Синочок! — хвалилась вона і горнула
Малятко до лона.
Та ось ув очах їй сльозина сяйнула
І впала, солона.
Це бронзове поле, ці бронзові танки,
Застиглі солдати...
Бабусина — чута не раз — колисанка
Взялась їй звучати:
Синочку і ви, його браття поснулі,
Чи всіх назову я!
Скосили, поклали осколки та кулі
Вас в землю сирую...
Донині ще ця колисанка тут кружить;
Торік при Ганнусі
Востаннє ці тужні слова, вже недужа,
Шептала бабуся:
Якби я діждала тебе, коб уздріла
На ріднім порозі,
Лілея на кризі б розквітнула біла
При лютім морозі.
Якби ж ти вернувсь, як молила-благала
У тузі глибокій,
Водиця вином тобі в келиху стала б
За довгі ці роки...
Камінні знамена. Незрушні солдати —
Навік, остаточно.
І тільки билиною хилиться мати
З дитям в сповиточку.
Не знаю, про що вона думає зараз,
Що мовити хоче,
Мені тільки видно, як хмара, як хмара
Заслала їй очі.
Не знаю, чи ще їй звучить в цю хвилину
Бабусина пісня.
Та як вона тисне до лона дитину,
О, як вона тисне!..
СВЯТО
...А потому колони ступили до меморіалу —
І тутешні, свої, і сусідські із сіл недальніх.
І так людно і весело враз,
так врочисто стало
І — печально.
Промовляли промови — гарячі і щирі;
Поклонялись полеглим, належне й живим віддавали.
Я ж дививсь-роздивлявся:
як мало уже нас, як мало!
Не зупиниш той вічний вирій...
Клали квіти до стел
і до прізвищ на скорбнім граніті,
І нехай там незнані були — не було забутих.
І в червоних краватках
стояли па варті діти,
Рученята піднісши
над головою в салюті.
І в’явилось: отак воно буде
й в наступному віці,
Після нас...
Ну, а ми...
Ми — як скаже
Годинник недремний —
Доженем свої роти,
у бронзові строї вдягнемось
Та й на світ і на свято
дивитися будемо звідси,
Де вітер гойда-нагинає тополі та клени,
Але зворухнути не в силі камінні знамена;
Де бронзовим полем біжить нерухомо піхота
За бронзовим танком — на бронзове полум’я з дота;
Де бронзові хлопці із бронзових б’ють автоматів,
Вікам повідаючи про нездоланних солдатів,
Що на смерть стояли,
щоб смерті відбити навалу,
Що в землю лягли,
та — життя на Землі врятували.
1985
***
Онде йдуть ще, в легенду відходять полки.
Стяги, стяги при обрії —
мов блискавиці.
Ряд за рядом бійці...
А розгледіти б лиця! —
Так вітри розгойдали в степу колоски...
Я ще бачу вас, хлопці!
Аж серце горить,
Аж сльоза заливає, засліплює вічі.
...Час летить, і все дужчий бере мене відчай,
Що вже стільки вдалось йому з пам’яті змить.
Вже ж для більшості нині
при слові «бійці» —
Хай в яркім ореолі пошани і слави,—
А в уяві встають лиш колони та лави,
Й — гімнастерки, пілотки, гвинтівки в руці...
Я кричу: «Й гімнастерки ж тоді, на живих,
І новими були, і обпаленим дрантям!
І пілотки — хто просто носив,
а хто франтом
Нахиляв над усміхненим злетом брови!»
Я волаю: «А очі стомовні з-під брів?
А вуста — у задумі, в розмові, у гніві?»
Хоч навіщо про це я?
Пройдіть ось по ниві —
Ви ж тотожних не знайдете й двох колосків
...Круто гуснуть над пам’яттю років дими.
Тяжко кружаться Часу зажерливі жорна.
Матері, що синів берегли неповторність,
Скорбний скарб свій
з останніми гублять слізьми.
То чи ждать, поки всі обірвуться кінці?
Віщий біль свій
непам’яті здать на поталу?
Покоритись,
що ті, з ким в атаку вставали,—
Гімнастерки, пілотки, гвинтівки в руці?
Ах, не даймо в безликості щезнути їм!
Це — наївно?
Наївність нам прощена буде.
Хай із вікон, зі стін вони дивляться всюди,
В юрми збуджених площ
їх портрети несім!
Всім нам, всім,
ще й нащадкам на довгі віки
Необхідні їх погляди, усмішки, лиця!
...Онде стяги при обрії —
мов блискавиці.
Там ще йдуть — у легенду відходять полки.
1986
Поема пам’яті
Мітинг був потім.
Спершу було — Забілоччя,
Просвітліло-притихле якесь,
немов перед сповіддю,
Умите дощем,
що нагрянув на схилі ночі.
З хатами,
затопленими зеленою повіддю,
З жінками біля воріт
у святешніх хустках,
З чоловіками,
які медалі свої почепили,
З школярами,
що йшли до школи
з квітами у руках
Та з сяйвом краваток
круг шийок ще не засмаглілих.
Мітинг був потім.
Спершу було урочисте
Прапорів лопотіння на вітрі.
І бронзового знамена
Непорушність скорботна.
І братська могила, де триста
Поховано воїнів
знаних та безіменних.
І був при могилі солдат на посту незміннім,
Котрий,
як і ті, що лежать в ній, старішим не став.
З автоматом остиглим на грудях,
преклонивши коліно,
Він тим вічним знаменом їх вічний сон осіняв.
Мітинг був потім — опівдні.
А зараз ярився ранок.
Ранок Дев’ятого травня
сімдесятого року.
Я приїхав до Забілоччя —
вклонитись могилі,
У якій —
один із трьохсот —
Леонід Левицький.
Квіти, що з Києва віз, у дорозі прив’яли.
Але, окрім квітів,
Я серце своє
Й незадавнену пам’ять привіз.
Щемливу пам’ять
Про наш гуртожиток солом’янський,
Про ночі, що рвались навпіл
між конспектами й віршами,
Про весняні блукання
по задумливих київських вулицях,
Про палкі суперечки в літстудії...
Як бракує мені тебе, Льоню!
Як нових твоїх віршів бракує мені
і всім!
Я згадував очі твої,
твою посмішку,
Твій темно-русий
на проділ зачесаний чуб;
Я чув наяву твій голос —
Він бринів з хвилювання,
Бо мова ішла про Поезію,—
І думав журливо про те,
Що я тут —
єдиний,
Єдиний, хто чув
і хто бачив тебе живого,
Для інших
Ти — тоненька книжечка віршів
«Недоспівана пісня»
І — прізвище та ім’я,
За якими тебе не уявиш.
І зненацька — оркестр,
і зненацька — колона з-за рогу:
Сивини, кашкети, червоні краватки, хустки...
Обличчя, ще горем не торкані,
й — торкані, строгі...
Прапори та букети яркі,
і вінки, і вінки...
І з гущі рядів затужене «Степом, степом...»,
І зойк, що ту пісню
нараз розтинає навпіл...
О радісний Дню Перемоги,
ти з траурним крепом
Народивсь після бою
біля солдатських могил
І повік їх не зрадиш!
...Ось мітинг почався.
Промовці
До живих і до мертвих говорять,
мов тут, з усіма,
У шинелях та касках,
і справді стоять ті хлопці,
Яких уже чверть століття
на світі нема...
Ах, ми — люди, не більше!
Нам конче в це вірити треба
(Інакше — як дихать,
як жити було б живим?),
Що й донині їм видно все й чути,
що сонце з неба
Нехай хоча б трошки,
а світить,
світить і їм,
Що й повз них у цю мить
піонери проносять знамено,
Що й для них
бадьористий цей дріб розсипа барабан!..
...Русокосе дівчатко
зі списком в руках
поіменно
Називає —
мов кличе додому —
полеглих сільчан:
Лісовський Павло Петрович...
Міщенко Сергій Павлович...
Шанобливо схилені голови.
Тиша.
Ріжечки хусток тут і там потяглись до очей.
Стрілецький Михайло Терентійович...
(Здушено скрикнула жінка.
І знову устоялась тиша).
Ревенко Степан Федорович,
Ревенко Микола Федорович...
(Два брати. У сорок четвертім обидва...)
Янішевський Віктор Антонович...
(Одинак був. Стара все не вірила — ждала.
Тепер от
Уже й виглядать його нікому...)
...Сива хмара незрушно висить над майданом.
Чи — пливе
непомітно для ока,
як вічність?
Друга дівчинка стала з листочком в руках
Під знамено:
Коптенко... Осадченко...
Свірський... Люшенко...
Це ще тільки початок.
Лиш друга сторінка
скорботного списку одної із вулиць.
Ще не скоро назвуть Гончаренка
(Он сестра його з чоловіком),
Он стоять — дожидають своїх —
Лазюки та Глуховські,
Кириченки й Прищепи,
Артеменки та Войцехівські...
І стара Горобеїха жде,
І дружина Давида Костенка,
І Олекси Лозинського... ні, не жона —
Наречена,
Довічна його наречена,
вже сива уся,
Як та хмара,
Що понад майданом зависла,
Чи ні —
вже спливла непомітно...
Може, справді
То вічність була,
а не хмара,
Вічність,
що плине повз нас
непомітно для ока?
Вже четверте читало дівчатко
І п’яте...
Знову перше стоїть під знаменом
Зі списком скорботним.
Дорошенки стрічають своїх,
Уніченки
й Возненки...
Десь за ними надійдуть Руденки —
їх троє з сім’ї не вернулось.
Потім Вася Лапай обізветься
до матері й батька,
Перегодом Михайло Шевчук —
до онуків і правнуків,
І Сушко Митрофан,
І Бичківський Іван...
Нехай не своїм —
Хай дівчачим тонким голосочком,
Та кожен озветься —
Прибуде!..
Шаноблива тиша. Снують ріжечки хусток...
Непомітно для ока
хмари спливають — як вічність.
От, здається, і всі вже...
Та ні, ще ячить голосок.
Нетутешні прізвища...
Ймення майнуло незвичне...
Це — ті, що у братській могилі оцій.
Ще хвилька,
Й почу... Ні, чую!
(Так в грудях тьохнуло гостро...)
Левицький Леонід Миколайович...
Льоню мій! Ось ти!
Стоїш світлоокий...
До болю шкода, що тільки
Одному мені ти явивсь,
більш ніким тут не знаний!
Чи тебе тут бачили?
Знали колись і знають?
Шаноблива тиша... Ріжечків хусток снування...
І я осягаю це, серцем нараз осягаю:
Усі повертаються, всі!
І до всіх! До всіх!
Рідні й нерідні,
знайомі і незнайомі.
Цей весняний світ, у зелені і росі,
Освячений ними, присутністю їхньою в ньому.
Не тінями — поруч,
лише за слізьми жалоби —
Живими усі стоять
у очах живих:
Знані — в своїй,
незнані — в іншій подобі,
Схожі на когось
із болючих
своїх.
І не вужчає коло,
і людська не маліє сім’я —
Земля, за яку полягли вони,
чує їх кроки ще!
На дитячих устах — незабуте солдата ім’я...
Це і є —
безсмертя.
Єдине досяжне поки що.
Поема
Миколі Миколайовичу Рябошапці,
Вертаючи цієї ночі з току,
Я наздогнав на путівці неждано
Себе самого — в чарівнім сновидді.
(Чи, мо’, й не в чарівнім?
В тих снах, здається,
Ні каяття, ні суму не буває,
Ні присмаку іронії тим більш...)
Він був у повній повоєнній формі,
Мій молодий двійник,— у довгополім
Сріблясто-сірім пильнику, що правив
За модний макінтош йому, в дірчастім,
Як сито, капелюсі, котрий ледве
Вміщав його тропічно буйний чуб...
Була, як нині, тепла ніч серпнева,
І він, як я тепер, вертався з току
Зі списаним блокнотом у кишені,
Натхненням небуденним горючи.
Він був щасливий. Вже майбутній нарис
Йому виднівся крізь «кристал магічний»,
Та що «кристал» отой — він сам був повен
Магічної всеможності! Ну справді,
Хто досі про оце Рубіжне відав,
Про тік оцей в степу, де кінь по колу
Ступав смиренно, й скавучали тонко
Суглоби приводу, та захлиналась,
Ковтаючи снопи, ще довоєнна
(Коли не допотопна) молотарка?
Хто знав імення цих жінок засмаглих,
Що спритними руками перевесла
Розв’язували чи на довгих вилах
Снопи здіймали, наче прапори?
Не інший — він одкрив їх! Із мільйонів
Не інших — їх назве він і прославить,
І не на день один — на віки вічні.
Ще ж не доведено-бо, що тривкіше
І що певніш навалу літ поборе —
Тонкий газетний аркуш чи граніт?!
Він щедрий був: він дарував безсмертя
Й, наївно-щирий у своїй гордині,
У винятковість вірив — як не власну,
То віщої професії, що доля
Йому в щасливу днину нарекла.
Я погукав його, і він спинився,
Здивований.— Знайомий наче голос...
А хто ви?
— Ти ж,— сказав я,— ти, одно лиш
На двадцять років старший.
— Я? Це — правда?
Як бачиш,— правда. Ти оці сивини
До себе досі і вві сні, гадаю,
Не приміряв?
— Та ні, чого ж... Я навіть...—
Він ще раз поглядом ковзнув по сірій
Моїй чуприні. — Навіть вірш учора
Про старість написав... —
Я посміхнувся:
Про ту, що прийде через сотню літ?
А втім, облишмо це. Мене цікавить
Істотніше. Скажи: ти не подумав,
Що рано а чи пізно день настане,
Коли тобі захочеться вернутись
На тік оцей?..
— Аби згадать?
— Ні, друже,
Вернутися, щоб випросить прощення
У тих, кого, ти певен, «обезсмертиш»
У нарисі своїм.
— За що прощення?
Хіба я скривдив їх або душею
У чомусь покривив?
- За що, питаєш...
Хоча б за те, що ти як благодійник
З висот зійшов до них.
— Я не вважаю
Це благодійництвом!
— Вважаєш. Звісно,
Уголос ти цього й собі не скажеш,
Але в душі? Ні, ні, ти їх шануєш,
Ти змалку знаєш — хліб росте із поту,
Й оспівуєш ті мозолясті руки,
Які в тяжких трудах його плекають...—
Він перебив мене:
— І тим, як можу,
Плачу за нього! Чи не так?
— Та певне!
Ще й переплачуєш, еге ж? Бо як же:
Тобі — щоденний хліб, а ти за нього
Безсмертям наділяєш!
— Так... На кпини
Береш мене... Ну що ж, ти маєш право,
Ти — старший. — Він насупивсь. —
Тільки, бачу,
Не сивини боятись треба. Старість
Своїм оцим ядучим самоїдством
Стократ страшніша!
— Доживеш до неї,
То іншими це назовеш словами...
— А що, як цими ж?
— Ти забув, здається,
Що я — це ти?! Дивак! —
Запала тиша.
Серпнева тепла ніч пливла над степом.
Мій молодий двійник ходи зненацька
Наддав і — щез... І я зоставсь один.
Я повертався з току. Двадцять років
Я йшов і йшов до нього день по днині,
То спрагло швидкував, то манівцями,
Байдужий, брів, а все одно — до нього
Немов несамохіть ішов (щось віще
Вело мене?). І ось я повертаюсь...
А втім, не повертаюсь — я ще й досі,
Ще й досі там!
...Просторий прямокутник
Яркого сонячного дня, і — зорі
Над ним у чорнім небі, й знадовкола
Ідуть осілі важко зерновози,
І сяйво їхніх фар бринить бентежно...
Чи — злякано? Адже ідуть на тік!
На тік (на тік!), де безсторонні ваги
Зі збіжжям зважать їх, тоді без нього,
Де потім віялка з самого збіжжя
Полову одмете нещадно, й втретє —
Вже чисте зерно — строго й чесно зважать
Ті ж повноважні, непідкупні ваги...
На тік? Та ні — вони на суд ідуть!
Я теж прийшов сюди, на цей нещадний
В передосіннім полі прямокутник
Всевладного, всевидящого світла.
Та з чим прийшов? Немислимо, як хутко
Полегшав мій вантаж! Немовби миттю
Крізь віялку цих два десятиріччя
Моїх прогуркотіли... Що, ну що я
Без остраху наважився б покласти
На ці недремні ваги, мимо котрих
Не прослизнеш? Десяток невагомий
Неголосних книжок? Чи ті, в підшивках
Давно забуті нариси, що ними
Віки змагати брався? Чи рухнуться
(Бодай легенько!) під моїм набутком
Оці чутливі непохибні ваги,
На котрих зерно важать?
(Жаль, такої
Нема на них шкали... Але ж повинен,
Повинен існувати спільний вимір —
Для обліку хоча б. То в чому він?)
Вагар (дивися — той же, той! Тоді він
Іще в військовому ходив, шпиталем
Його, здавалось, милиця ще пахла) —
Вагар впізнав мене.
— Ви, теє... й досі
Все пишете та пишете?..
— Потроху
Пописую... —
Я роздивлявсь на нього
(Гай-гай, постарів як!), а він — на мене,
Тим самим вражений, мабуть; нарешті
Зітхнув:
— Еге-е!.. Хлібець і ваш, як видно,
Не із легких. Посивіли...
— Що вдієш —
Роки!..
— Та це пусте! Турботи старять,
А не года! Ма’ть, клопітні доволі?
— Ну, як сказать? По-всякому буває...
А втім, не скаржусь...—
Він всміхнувсь: — Та й теє, І нікому ж?
Це — гейби при багатті:
Воно — і дим їдкий у очі лізе,
А не відходиш... Раз вогонь потрібний,
То й дим терпіти мусиш... — Він, скидалось,
Учув мою збентеженість (можливо,
Й причину зрозумів?), бо делікатно
Про нарис той не згадував тріскучий
І не розпитував, що після цього
Я написав... Підходили машини,
І він з ослона зводився неквапно
Й, накульгуючи, йшов до них, щоразу
Мені «звиняйте» мовивши; потому —
Так само неквапливо — повертався,
І знов розмова наша, як і перше,
Текла й текла, статечна і сумирна,
Аж я, траплялося, ні-ні й забуду,
Що говорю не з кимось — з вагарем!
А суд же, суд? Відстрочено? Чи, може,
Стривай! — отим «Це — гейби при багатті»
Я амністований великодушно,
Як кажуть, апріорі (бо і так вже ж
Гіркого наковтавсь)?!
О добросердий
Вагарю мій, спасибі! Не принижусь
Нещиродушним самобичуванням —
Мовляв, що я? Папір псую, дармую...
Я й справді, справді, гейби при багатті,
В оті — біля стола — безсонні ночі,
Коли — укотре! — спраглий зір безсило
Упреться у кордон, що пролягає
Поміж вогнем і відсвітом од нього,
Між повівом і майвом, поміж болем
І скриком з болю, що прорвавсь крізь зуби...
Не тінь життя (хоч так би!) — тінь од тіні
В твоїй уяві, й з неї, з неї мусиш
Живу його подобу відтворити!
І сам стаєш вогнем, і сам ти — вітер,
І біль чужий з твойого рветься серця...
Де тільки взять слова, щоб, мов жарини,
Жахтіли жаром?! Пам’ять гарячково
Гортаєш, перекопуєш (а думка
Нуртує, рветься з німоти!). Нарешті
Знайшов! Знайшов! Коли б лише не згасли
На зимній білизні паперу! Тільки б
Не зга... І раптом затерпаєш: гаснуть!
Вже попелом взялись...
О невигубна
Наївносте людська! (Чи то — гординя?
Самозакоханість? Чи ще щось?) Тільки
Я пізно похопився, що на доказ
«Судопідлеглості» своєї, сагу
Про піт горьовапий свій склав (ще добре,
Не вголос — подумки!). А хліб тим часом
Не потом, що пролитий біля нього,
Смачить... Він віддає дівочим сміхом —
У полудень з межі або з обніжка —
І піснею, яку, йдучи додому,
Несуть жінки надвечір мимо нього,
І зорями одвічними над полем,
І вічністю, з якої він росте...
...Гула натужно віялка, й струмило
По транспортеру — в небо навскіс — зерно
І відтіля, з зірками упереміш,
Спадало ненастанно й знов до неба
Громадилося бескидом ряхтливим...
То наливався Плід — вінець роботи
Десятків, сотень, тисяч рук і мізків.
А що мого, мого було у цьому
Із вічним рухом схожому вертінні
Гори, що, як саме Життя, щомиті
Довершена здавалася конечно
Й невивершена водночас лишалась
І тим запалювала, наче виклик,
І закликала до нових зусиль?
Чи є, а коли є, то чи достойний,
Чи рівний з іншими мій внесок в Спільне,
Щоб міг сказать про себе: я причетний
До всього тут, і там, і скрізь? Не просто —
Живу, роблю своє, а невід’ємно
Причетний (постривай-но, чи не ось він
Універсальний вимір той?), причетний
До творення (й творців) заліза й хліба,
До цього степового Евересту
Зерна, у котрім втілено безсмертя,
До цих жінок, од кушпели по брови
В хустки закутаних, що звично й споро
Безсмертя те лопатять? До оцього
Чергового монтера, що на бога
У золотавім німбі чуба схожий,
До шоферів отих, що онде потай
Із рукава по-фронтовому курять,
До вагаря, якого здавна знаю,—
До всіх на цім току, на цій землі?!
— Ну й з чим ідеш? Уже ж напевне маєш
Вичерпну відповідь на все? —
Я скинувсь
Од несподіванки. — Це ти? Я думав,
Ти більш не вернешся, образивсь...
— Бачиш,
Вернувсь...
— Досперечатись хочеш?
— Просто —
Продовжити розмову. — Він значливо
Примружився на мене. —
Ти ж, гадаю, Готовий, не боїшся? —
Я, признатись,
Не зразу розкусив оте «Вже ж маєш
Вичерпну відповідь на все»... Дитина?
А чи реванш бере — іронізує?
Сказав, як є: — Даруй, але вичерпних,
Ні — навіть —
невичерпних
я для тебе
Не маю відповідей ще.
— Для мене.
А для самого себе?
— І для себе
Не маю поки що...
— Так-так!..—
Він рвучко Потер долоні (поганюща звичка!
Я ледве витравив її з роками).—
Скажи — не дивина?! А я був думав,
Ти у якісь нові сягнув глибини,
Пізнав таке, про що в мій час і снити
Не міг ніхто!.. Коли на те, то чим же
Мене ти переважив? Двадцять років
Ти після мене скнів-писав, щоб врешті
Засумніватися, чи маєш право
На хліб, який їси? Оцим?
— Ти надто
Прямолінійно це тлумачиш. Хлібом
Не хліб лише зовуть...
— Ну як же! Як же!
Ще ж хлібом звуть картоплю! —
Із сарказмом
Гукнув він. — Другий хліб! А я, невіглас,
Забув! Та й третій є — городня зелень!..
От-от,— узяв я тон його. — І зелень,
А заодно — поля, сади під небом,
Струмки...
— Ну й сонце, звісно! Чи без нього
Ця софістична встоїть побудова?!
Плюсуємо і сонце! Отже, хлібом
Ти звеш усе круг себе, й в тім твій сумнів,
Чи ти його достойний?
— То не сумнів,
То болісна свідомість, що довіку
Він невідплатний...
— Он про що ти, значить...
Що ж, справедливо. З ряду вічних істин,
Які... —
Я перебив: — Які нічого
Не варті, поки кожний сам для себе
Їх не відкриє.
— Й це приймаю.
Згоден!
Але... — Він спересердя й капелюха
Зірвав і ляснув ним себе об полу. —
Де логіка? Не для одного ж тебе —
Цей хліб для всіх на світі невідплатний,
То в чім різниця між тобою й тими,
Що на току? А ти їм заздриш...
— Заздрю!
На що? Та без софістики, простіше!
Попробую. Скажи, ти знав напевне,
Що хтось — нехай один! — твоє писання
Як скарб узяв до серця? Що наситив
Духовний голод чийсь, когось окрилив,
Розрадив, обігрів?
— А сам тим часом
(Ти це сказати хочеш?), сам тим часом
Без хліба не сидів? Що ж, справді просто,
Коли не примітивно...
— Примітивно,
Бува, і скажуть, а бува — почуєш:
Похмурий бачить сірою й веселку —
Хіба не так? На світі все од хліба
І — в хлібі світ увесь! Ніхто байдуже
Повз нього не пройшов іще й не пройде!
Всіх революцій хоругви звитяжні
Встромлялися у нього, як в найвищу
Звойовану вершину! Вчора й Завтра,
Одне одному Землю передавши,
Зміняються при ньому в караулі,
Й не в царстві символів —
при кожній жменьці
Зерна, яку із бурту зачерпнеш!
Я на вагому достеменність заздрю
Цієї плати у рахунок боргу
За Хліб Життя неоплатний, котра зримо
Стоїть в степу ряхтливими кряжами...
О, знати б, що у збіжжі тім (доконче,
Усім, щодня — щоб жить! — потрібнім збіжжі)
Хоча б одна зернинка є, що словом
Моїм запліднена! —
Я не одразу
Й згадав про нього — слухає? Він слухав.
Дививсь на мене збоку, й загадкова
Ледь-ледь помітна посмішка бриніла
У нього на губах... Про що він думав?
Чого всміхався? Що в ту мить роїлось
В його душі? Зненацька він спинився.
— Ну що ж, піду. Пора! — У тоні кривдне
Звучало нетерпіння (чи — здалося?).
Я стримано сказав:
— Прощай. І справді,
Вже час. А втім, завжди... — Я й сам незчувся,
Як вирвалося це. — Зажди хвилинку.
Мені твоя потрібна допомога.
Моя? У чому?
— Поділись зі мною...
(Чорт забирай! Він сам навряд чи відав,
Якими по-юначому безпечно
Скарбами володіє!) Поділися
Невтомністю своєю. —
Він примруживсь:
Новітній Фауст? Юність забаглося
Вернути знову?
— Ні. У мене досить
Без цього нездійсненних мрій. Невтомність
Мені твоя потрібна.
— Й тільки?
— Тільки.
На що? На ночі за столом безсонні
Над зимною пустелею паперу?
На бездомів’я кочувань, у котрі
Й мене нещадно гнала невситима
Жага? На це?
— На все — на безконечну
Оцю дорогу, що веде до току
Крізь хащу літ.
— Ми йдем від току зараз.
А ти вперед поглянь, він онде — бачиш? —
І там, попереду, довіку й буде
І зватиме до себе, поки б’ється
Й болить у грудях серце.
— «...грудях... серце...»
Луною повернулося до мене.
Я був один на путівці.
Світало...
1971, серпень — листопад
То випадок просто? Надвечір в юрбі
Простую майданом,
Дивлюсь — аж вона (па догоду судьбі?)
Назустріч неждано.
Ми здавна знайомі. Давно ми, вважай,
Закохані навіть.
Я — в неї.
Вона ж...
(Може, в тебе? Спитай.
Впритул! Бо ж цікавить!)
А втім, це — для жарту;
надмірних не жду
Дарунків од долі.
Додому?
— Додому.
— Я вас проведу...
Це ж — даль!..
— Ми поволі!..
Тут миттю з вечірнього неба на нас
Проллялися чари:
Я вдвічі молодшим зробився нараз
І стали ми — пара.
Я взяв її сумку, і поруч пішли
Ми в тлумі людському,
І вікна, і зорі повз нас попливли
В танку нешвидкому.
Й розмова легка ні про що і про все
Зайшла поміж нами —
Про місяць, про моди, критичні есе,
Кіно і цунамі...
Ну, звісно, порою і жарт миготів
(Ні, ні, не солоний!).
Отак — я словечко, вона кілька слів —
Статечно й бонтонно
Ішли ми крізь сяйво неону густе
Квартал за кварталом...
І, мабуть, значливіш стократ було те,
Про що ми мовчали.
Із того почну, що мовчав я об тім,
Чим потайки мучусь,
Що й справді ношу її в серці своїм,
Далеку й болючу.
Далеку — бо спробуй догнати луну,
Болючу — бо пізня...
В душі я про зимну мою сивину
Мовчав, як на тризні.
В піснях вона й «сяйна», і «сріберна нить»,
«Метелиця біла»...
А як її важко, буває, носить,
Яке кому діло?
Отож я мовчав, що повинен мовчать,
Бо все проти мене,
Бо рідко у полі рядочком стоять
Достигле й зелене.
Признатися чесно, мовчав я іще
Про те, що напевне
Дарма проводжать її
так гаряче
Я визвавсь
і ревно,
Бо байдуже — прірва чи тільки стіна
Тонка поміж нами...
А ще я мовчав, що, видать же, й вона
Мовчить про те ж саме...
Отак ми неквапом ішли та ішли
У тлумі людському,
І вікна повз нас і вітрини пливли
В танку нешвидкому.
Й було щось весняно-святкове в плавкім
Оцім колиханні,
Й було щось печально-вабливе у цім
Гіркім проводжанні;
Печально світил відпливали рої
За вітром горішнім...
І в серце пекли мене очі її,
Пречисті і грішні...
***
Ніч за вікном...
Слухай-но, слухай, ноче,
То правда, що я вже старий?
А що, коли серце з тим згоджуватись не хоче?
Воно ж кривдно:
інші на гору,
а ти — з гори!..
Мовчиш. Не втішаєш...
Самому себе утішати?
От кажуть:
«Та що сивина! Була б душа молода!»
Тривіально, правда...
Хоч, як всю вже правду казати,
Істина часто банальністю вигляда.
Ну, втішивсь?
Тепер про душу.
Невже й вона в мене сива?
Та, гляди, й волохата...
Бідна моя душа!
А то й геть із лопуцька вона
і тим більше не варта й гроша!..
І все-таки, ноче...
А не може трапитись дива?
Ну, от зазирнуть тобі в душу
чиїсь немислимі очі,
І...
Я божеволію, ноче?!
* * *
Це ти там, годиннику?
Глянь-но, як грізно:
«Пізно!» та «Пізно!».
У дзвони забив:
«Четверта година ночі!»
Диви, залякать мене хочеш?
Втім, що з тебе й візьмеш,
душе залізна?
Четверта година...
Та хай би й стосота!
Нехай би й мільйонна, що з того?
Що ти знаєш
про цю найсвітлішу на світі турботу,
Про цю найрадіснішу тривогу?
Та й про те, чи пізно,
чи рано...
Ну, хто,
хто міг про любов
придумати — «пізно»,
Як вона — мов життя —
безконечно жадана
Пісня?
* * *
Пташок гамірлива перезва...
Шурхоти шин, підошов...
Ну, ось ти, ранку тверезий,
І прийшов...
Іронічно мружачись,
в очі
Заглядаєш уважно мені:
— Ви, добродію, цеї ночі
Спали чи ні?
Не спав я... Засукуй рукава,
Холодний мій аналітику,
Допитуйсь, у чому справа,
Дошукуйсь причин і витоків.
Скажи, що ці сни несусвітні
(Ці вкрай несерйозні сни!)
Вітрами приносить у квітні
Й, мов нежить, проходять вони;
Накричи, що геть не потрібна
Мені ця мана чи мара,
Що давно вже на мислі подібні
Моя проминула пора!
Але заодно, будь ласка,
Скажи, бо ума не зложу,
Чия (і від чого?) опаска
Оцю провела межу,
Круту оцю (і кричущо
Несправедливу, затям!)
Межу крізь дні мої сущі
Між мною, живим, і життям?..
* * *
Це схвильоване соло про себе
Не пошепки — подумки
Цей захоплений гімн,
У якому
Ні слова
Нема
(Бо і в мові нема їх,
Тих слів,
Що могли б передати
Німування душі
Перед чаром,
Що раптом осліпить),—
Тобі вони,
Чуєш? (Ах, ти їх не чуєш...) —
Тобі!
Ти йдеш...
Ти проходиш повз мене...
Пройшла...
Ні, не жду того —
Не озирайся.
Ти одна в цілім світі
Цим правом наділена —
Йти
Й не зважать ні на кого.
Іди.
Будь щаслива.
Іди.
***
...В статті підкреслено
(щоб старість не смутити?
Мовляв, на світі не одна любов!),
Що Фауст, бач, не тільки задля Маргарити
Так поривався юним стати знов.
...Стаття нагадує
(щоб іншим не кортіло?
Мовляв, ціну незмірну ломить біс),
Що Фауст за ману, за тлінне юне тіло
Був змушений навік душі зректись.
О сивий текстознавцю, мудрагелю милий!
На паперовім трясучись коні,
Чи й вам не мариться, що там, удалині,
Ви знов опинитесь в своїй весні,
В тім світлім сні,
в дурманнім тім огні,
Й не тужите, що ви...
Що ми — безсилі?..
* * *
Я знову зробився хлопчиськом,
Нерозумним хлопчиськом зеленим:
Побачу її — хай незблизька —
І свято весь день у мене.
Часом в думці майне на хвилину,
І — заходиться серце з нестями...
Свідчить-бо мудра латина: Ошпіа уіпсіі ашог! *
Хай зиркають косо (чи й свищуть!),
Не перший і не останній,
Я цей біль обираю віщий,
Це мудре безумство — кохання!
Життя — і з квітками, й з рахубами —
Без нього — пуста коловерть.
Ми доти й живі, поки любимо,
А серце замшілось, і — смерть!
Тож геть міщанські обтічності,
Святенницьких прописів пута!
О Любове, царице вічності,
Vivantes te salutant **
* Живі тебе вітають (латин.)
** Все перемагає любов! (латин.)
* * *
Повік платитиму данину
Тобі, Зоря моя, тобі
За вечір той, за ту хвилину,
Коли зійшла в моїй судьбі.
Що відтоді із світом сталось!
У сяйві променів твоїх
Таємним чаром поналлялись
Дерева, квіти, шепіт, сміх...
І небо, мов склепіння храму,
Врочисто світле,
і під ним
Гримить хорал міського гаму,
Могуттям повний неземним.
І серцю подих Часу чути —
Легкий, як білих хмар політ;
І наче в нім стебельце рути
Проснулось, вибилось на світ.
Тоненьке, ще незряче й кволе,
Воно сміється
і — бринить
Про сонце, про весняне поле...
І хоче жить! І хоче жить!..
* * *
Не сподіваюся... Та — можу снити;
Усе, чого душею забагну,
Моя фантазія несамовита
Поставить на осяянім кону.
Я оберу для дії пізнє літо:
В смарагді краплі злота де-не-де...
Моя фантазія несамовита
Нас поруч тихим садом поведе.
Чи краще — полем, щоб назустріч вітер
Та щоб грози розкоти вдалині...
Моя фантазія несамовита
Додасть у серце смілості мені.
І я торкнусь її руки:
— Мій світе! —
Скажу захоплено.
Але в ту мить
Моя фантазія несамовита
Замре од щастя й слів загубить нить...
Моя фантазія несамовита...
Ця безконечна павза на кону,
Чи не об тім вона, що годі й снити
Про те, чого й в сновидді не сягну?..
***
Не здумай тільки йти!
Співай, жартуй, сумуй,
Одно лише — отут, в кімнаті, будь!
Щоб бачив я —
бодай здаля, мигцем —
Твою косу,
Щоки смагляве сяйво,
Чи здивування брів,
Чи усміх твій
(Хай не мені — комусь!);
Щоб голос чув твій —
хай віддалеки,
Хай слів не добираючи;
Щоб очі
Твої ковзнули по моїх —
Нехай байдуже...
Не йди лише!
Не здумай тільки йти,
Бо в мить, як підеш,—
Все спиниться, все зникне враз.
Отак колись
Зупиниться зненацька серце —
І — щезне все...
***
Моя — для спраглих мрій, моя — для муки
Не виказаних голубливих слів;
Моя — без крихітної запоруки
На відповідь,
ласкаву — й поготів;
Моя повік — для каяття й безсоння,
Моя — для безнадійного ждання,
Моя — до сліз,
моя — до болю в скронях,
Моя!..
* * *
Пробач, не стримався — з очей сяйнуло...
Мерщій би одвернутись, та — не зміг.
В борінні з таїною, що беріг,
На хвильку поступився я, знебулий.
Я стільки стратив сили на мовчання,
На те, щоб не спинитися — пройти,
Що натиску жаркої німоти
Не витримало заборон пручання.
Тепер... Ну що ж (корюсь твоїм законам!)
Тепер як хочеш: милуй чи карай.
Це — мов над урвищем... Але — нехай!
Я кинув жереб, я — за Рубіконом!..
* * *
Примарився зазимок.
Бо — чекаю,
Боюсь, щоб не зазиміло?
Притьмом пробігла,
На ходу кивнувши,
Всміхнулась на ходу (Всміхнулась?),
А в очах...
В очах, як завше,— сонце,
Повно сонця.
І хмарка
(Хмарка? Справді — хмарка?).
Вчора —
Ні, вчора хмарки не було.
Й холодним вітром
Не віяло з оцих очей,
Де повно сонця...
А люди, як і перше, ходять
Одягнені по-літньому:
Не чують,
Як вітер завиває сніговий...
Зазиміло.
Невже зази...?..
* * *
Боюсь тобі здатись зухвалим чи грубим
(Чи й надто уважливим — то все одно),
Бо важко прощаються вини нелюбим —
Цю істину людство відкрило давно.
Від них і не ждуть, що межу переступлять;
Хай чисті, хай сяйно зразкові вони,—
Їх просто не люблять, їх тільки не люблять,
І тяжчої в світі немає вини.
Ти ж... вголос ти ще не сказала: «Нелюбий».
Та як недвозначно від себе жене
Цей ввічливий усміх, що видушать губи...
Мини хоч, покаро жаління, мене!
***
Хай зимна нещадність відмови,
Хай насміх, що списом прониже,—
Стерплю: в безодвітній любові
Є горді вершини принижень.
Я сам це прекрасне бездолля
Обрав, себелюбець розважний.
Є щастя високого болю,
Коли поблизу недосяжне.
Є радість визивної муки —
В безсмерті зрівнявшись з богами,
Вимірювать відстань розлуки
Не тижнем, не роком — віками.
О ситі з тріумфу обранці,
Ну хто з вас подібне зазнає?
Є туга, що зводить уранці
Й змагати зірки пориває.
Є спраги нестримна шаленість,
Коли й океану не досить.
Є сплески безумства натхненні,
ІЦо дух над минущим підносять.
Є віща печаль благодатна,
Є пісня, що родиться з крику...
Спасибі! В боргу невідплатнім
Я в тебе лишуся довіку...
1972-1978